Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Некролог, що з'явився пізніше, був, на думку Сомса, аж надто хвалебний. В ньому йшлося про «плідного й приємного художника, чиї роботи ми завжди вважали типовими й найкращими зразками акварельного живопису пізньовікторіанської доби». Сомс, що майже несвідомо віддавав перевагу Молу, Морпіну та Кезвелу Бею і завжди голосно пирхав, коли йому доводилося бачити на виставках роботи свого двоюрідного брата, перегорнув сторінку «Таймса» з гучним шелестом.

Цього ранку йому довелося побувати в Лондоні у форсайтівських справах, і він добре помітив, що Гредмен позирає на нього скоса поверх своїх окулярів. Старий клерк, здавалося, випромінював скорботно-вітальну еманацію. Від нього наче віяло запахом давніх часів. Майже чути було, як він думає: «Містер Джоліон… та-ак, якраз мого віку, і ось помер — боже, боже! Мабуть, вона дуже переживає. Вродлива була жінка. Усі ми смертні! В газетах з'явився некролог. Ось як воно буває!» Атмосфера в конторі змусила Сомса якнайшвидше владнати кілька справ, зв'язаних з орендою будинків та передачею власності.

— А як, містере Сомсе, щодо того проекту із спадщиною міс Флер?

— Я передумав, — коротко відповів Сомс.

— Он як! Я дуже радий. Я так і подумав тоді, що ви трохи поспішаєте. Часи змінюються.

Як вплине ця смерть на долю Флер? Це питання почало тривожити Сомса. Він не був упевнений, чи дочка знає про неї: вона рідко проглядала газети, а оголошень про народження, шлюби та смерті не читала ніколи.

Він поспіхом закінчив справи й подався снідати на Грін-стріт.

Вініфред була сумна. Джек Кардіган, як з'ясував Сомс, поламав крило машини і сам на деякий час втратив «життєздатність». Вініфред ніяк не могла звикнути до думки, що таке сталося з її зятем.

— То Профон і справді поїхав? — раптом спитав Сомс.

— Поїхав, — відповіла Вініфред, — але куди, я не знаю.

Так, у тому-то й річ, що нічого не можна сказати напевно! А втім, йому не дуже й кортіло знати. Листи від Аннет приходили з Дьєппа, де вона жила з матір'ю.

— Ти, певно, бачила повідомлення про смерть нашого родича?

— Бачила, — кивнула Вініфред. — Мені шкода… шкода його дітей. Він був дуже приємна людина.

Сомс буркнув щось невиразне. Давня, глибока істина, що людей у цьому світі судять не по їхніх вчинках, а по їхній репутації, підкралася через чорний хід до його свідомості і настирливо стукала в її двері.

— Я знаю, що у декого було таке враження, — сказав він.

— Тепер, коли він помер, треба віддати йому належне.

— Я б волів віддати йому належне раніше, — мовив Сомс, — але в мене ніколи не було нагоди. Чи є у тебе «Книга баронетів»?

— Є. Там, на нижній полиці.

Сомс дістав грубий червоний фоліант і почав гортати його.

«…Монт — сер Лоренс, 9-й бар-т, т-л з 1620 p., ст, син Джофрі, 8-го бар-та і Лавінії, доч. сера Чарлза Максгема, бар-та (Маскгемхол, Шропшір); одр. 1890 р. з Емілі, доч. Конвея Чаруела, ескв., Кондафорд-Грейндж, Оксф; один син-спадкоємець Майкл Конвей, нар. 1895 p., дві дочки, мешк.: Ліппінгхол-Менор, Фолвел, Букінгемшір. Клуби: «Жартунів», «Кав'ярня», «Аероплан». Див. «Бідлікот».

— Гм! — буркнув він. — Ти знаєш кого-небудь із видавців?

— Дядечка Тімоті.

— Я маю на увазі живих.

— Монті знав одного в своєму клубі. Якось він навіть привів його до нас обідати. Адже Монті завжди мріяв написати книжку про те, як розбагатіти на перегонах. Він пробував зацікавити того видавця.

— Ну й що?

— Монті підбив його поставити на одного коня — ставка була дві тисячі гіней. Більше ми його не бачили. Наскільки я пригадую, він був одягнений із смаком.

— Кінь узяв приз?

— Ні. Здається, прийшов останній. Ти ж знаєш, Монті був по-своєму недурний.

— Справді? — сказав Сомс. — А як ти гадаєш, чи може бути щось спільне між майбутнім баронетом і видавничою справою?

— Люди тепер нічим не гребують, — відповіла Вініфред, — Вони ладні робити, що завгодно, аби тільки не бити байдиків — зовсім не так, як у наші часи. Тоді всі прагнули нічого не робити. Але, гадаю, все ще вернеться.

— Молодий Монт, про якого я кажу, дуже упадає за нашою Флер. Якби його залицяння могли покласти край тому захопленню, я б посприяв йому.

— Він гарний хлопець?

— Не красень, але досить приємний, трохи вітрогон. По-моєму, у них чималі земельні володіння. Здається, він щиро закоханий. А проте хтозна.

— Атож, — промурмотіла Вініфред, — важко сказати напевно. Я завжди вважала, що найкраще — нічого не робити. Джек завдав нам таких прикрощів. Тепер ми не зможемо виїхати аж до кінця серпня. А втім, люди завжди цікаві, я ходитиму в Гайд-парк, спостерігатиму публіку.

— На твоєму місці, — сказав Сомс, — я придбав би собі за містом дачу, куди можна було б ховатися від свят і страйків.

— Без міста мені нудно, — відповіла Вініфред, — а залізничний страйк здався мені дуже цікавим.

Вініфред завжди відзначалася холоднокровністю.

Сомс попрощався й пішов. Всю дорогу до Редінга він обмірковував, чи слід розповідати Флер про смерть батька того хлопця. Ця смерть майже нічого не змінила: тільки й того, що хлопець тепер став незалежний і може зустріти опір тільки з боку матері. Він, безперечно, дістав у спадщину великі гроші, а можливо, навіть і будинок — будинок, споруджений для Айріні й для нього, Сомса, будинок, архітектор якого занапастив його родинне життя. Його дочка — господиня того будинку! Оце була б поетична відплата! Сомс засміявся невеселим сміхом. Він вирішив спорудити цей будинок, щоб зміцнити їхній розхитаний шлюбний зв'язок, сподіваючись, що будинок стане рідною оселею його потомства, якби пощастило вмовити Айріні народити йому дитину! Її син і його дочка! Їхні діти будуть у певному розумінні нащадками зв'язку між ним і нею!

Театральність цієї думки була огидна його тверезому розуму. А проте це могло б стати найлегшим і найвигіднішим виходом із глухого кута — тепер, коли Джоліон помер. В цьому сполученні двох форсайтівських маєтностей була своєрідна принада для його консервативної натури. До того ж вона, Айріні, буде знову зв'язана з ним. Дурниця! Абсурд! Він викинув з голови цю думку.

Прибувши додому, він почув стукіт більярдних куль і крізь вікно побачив молодого Монта, що схилився над столом. Флер, стоячи з києм, руки в боки, з усмішкою стежила за ним. Яка вона гарна! Не дивно, що цей юнак закохався до нестями. Титул, маєток! Правда, в наші дні маєток важить небагато, а титул іще менше. Старі Форсайти завжди ставилися до титулів трохи зневажливо, бо бачили в них щось чуже і штучне, не варте витрачених грошей; до того ж мати справу з