Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я хотів був гребти далі вниз, але Яким кивнув рукою до берега.
Нілгиси в цьому місці була неширока, але несподівано тиха. Єдиним виходом було — якнайшвидше пристати до берега, бо Ципльоночок міг перезарядити нову обойму й знову відкрити стрілянину.
Коли я підгріб до берега, Яким сказав:
— Допоможи злізти.
Ми ледве не шубовснули разом на мілкому, бо він не міг ступити на праву ногу й важким лантухом виснув у мене на плечі. Ципльоночок випустив по нас іще цілу обойму, але ми вже встигли видертися на кам'янистий берег і відразу полягали, тоді сповзли в ковбаньку із замерзлою вночі водою. Тепер уже можна було розгледітися й зважити втрати. У правому черевикові Якима була дірка, і звідти текла кров. Ципльоночок улучив першою кулею, і рана виявилась дуже недобра: видно, куля потрощила кісточки стопи...
Розділ тридцять третійМаксим підійшов до поліцая, що виглядав зі смугастої будки, і німецькою мовою пояснив, до кого хотів би потрапити. Вартовий пропустив його в браму, на одній із колон якої висіла табличка з гербом Радянського Союзу. Гарно вимощена й пообсаджувана травником, стежка привела його до старовинного особняка. Мить повагавшись, Максим підійшов до парадних дверей і натиснув ручку.
Витримана розкіш вестибюлю вразила його, хоч тут, у Швейцарії війна не лишила по собі жодного сліду й уся Женева дихала в спокійній атмосфері задавненого благополуччя, чужого й дикого людині, що пройшла з краю в край усю Азію й пошарпану шестирічною війною Європу.
— Вам куди, мосьє? — спитав служник французькою мовою.
Він не скидавсь на росіянина, і Максим обізвався до нього німецькою мовою, яку в Швейцарії знають однаково з французькою.
— Мені треба до керівника цього представництва.
— У якій справі?
— Репатріаційній.
— Тоді прошу сюди, мосьє, — вказав консьєрж на двері ліворуч.
Максим подякував. Кабінет був просторий і світлий, там сиділа лише одна жінка. Йому стало ніяково. Невже доведеться розмовляти з жінкою?
Не дивлячись на неї, Максим розповів їй про мету свого візиту. Заговорив російською мовою й угадав: це вже була росіянка. Вона проспівала йому своєю протяглою московською говіркою:
— П'гаадите минутку, там сейчас люди.
Та сидіти довго не довелося. З дверей вийшло двоє, секретарка заглянула туди, щось перемовилася з кимось і кивнула Максимові:
— З'хаадите.
Кабінет був прибраний значно пишніше за кімнату секретарки. Біля столу, трохи збоку, сидів у глибокому кріслі середніх років чоловік в окулярах. Максим кивнув йому здалеку й підійшов.
— Прошу садиться.
Максим сів.
— По какому делу и кто вы? — спитав службовець.
Максим поліз у бічну кишеню, витяг звідти вузеньку смужечку паперу й поклав на столі перед людиною в окулярах.
— Ви не знаєте російської мови? — спитав господар кабінету.
— Знаю, — відповів Максим. — Просто у меня всегда выходят недоразумения с фамилией.
Службовець глянув на папірець удруге й посміхнувся:
— Земляк? А в нас на Вкраїні прізвища й не такі бувають.
Це він вимовив українською мовою, і Максим аж закліпав: йому не часто доводилося розмовляти тепер так, як навчила мати. І це, а може, і довге сподівання такого моменту, змусили Максима розслабитися, і він докладно, докладніше, ніж навіть лаштувався, розповів службовцеві геть усе про себе: про Колиму, про втечу, про окупацію і які думки гризли йому душу. І, доказавши останнє слово, уперше відхилився на спинку м'якого глибокого крісла і з полегкістю зітхнув.
Господар кабінету підсунув йому пачку цигарок із вершником на баскому конику та двоголовим грунем білої гори. Максим подякував і дістав свої сигарети. Коли запалили від господаревого сірника, той спитав:
— Ну, а далі?
— Що? — перепитав Максим.
— Далі, кажу: після закінчення війни.
Максим знову зітхнув:
— А що ж далі... Був у таборі для переміщених осіб, їздив за вісім кілометрів на роботу велосипедом. Працював спершу в бляхара — крили дахи. Коли ж із Німеччини...
— Західної?
— Так... Коли я переїхав з Німеччини до Швейцарії, мене брали на роботу в одну експедицію... Археологічну. Вона узагальнює розрізнені дані про міграцію народів під час великого переселення. Я відмовився. Мене туди рекомендували... старі друзі. Я про це дізнався потім.
— Розумію, — сказав службовець. — Розумію... Розумію...
— Я й зараз працюю покрівельником.
— Розумію...
Він довго сидів, дивлячись понад Максимовою головою в навстіж розчинене вікно. Максим знав, що у вікні зараз роздимається вітром легка біла гардина, бо йому приємно лоскотало потилицю садовою свіжістю.
— А як ви думаєте: командир партизанського загону знав про вашу діяльність?
— Кузьму Крутя притягнуто до відповідальности за якісь зловживання чи зразу, чи трохи пізніше... Думаю, він міг і не знати: конспірація...
— А Дерези нема?
— Дядька Йовхима не було, коли я переходив лінію фронту.
— Відтоді минуло два роки.
— Два... — мов луна, повторив Максим Нетреба. — Він загинув у концтаборі.
— Як ви знаєте?
— Не знаю... просто так... здогадуюся...
— М-да-а... — мовив господар і надовго замовк.
Максим палив сигарету за сигаретою, у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.