Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

забрала би одразу трьох пацієнтів: одному — промивати шлунок, двом іншим — вправляти мізки.

— Ще треба буде пану Гіппелю зателефонувати, — згадав Вегнер, коли вони удвох із Мартою простували до будиночка біля входу. Радіо повідомляло всім, хто готовий був слухати, що наша команда провела блискучу гру і завершила її нищівною нічиєю. — Це він дозволив мені зазирнути до склепів, хоча, якщо чесно, надії майже не було.

— Надії на що саме? — не зрозуміла Марта. Настала ніч, і вона не бачила очей Вегнера, але все одно час від часу поглядала. Якщо розмовляєш із людиною, треба ж дивитись їй в обличчя — так, задля ввічливості.

— Для роботи мені потрібні кістки. Порох із них чи уламки, не суттєво. Я, звичайно, розумів, що так просто їх не здобудеш. У мене і часу особливо на це не лишиться, я ж працювати мушу, сама розумієш. Але мені казали… словом, я сподівався на чорний ринок, а дещо привіз із собою, на перший час. І тут привіт вам: загальнодержавна кампанія, єгері стоять на вухах… Смішно: ми із ними наче займаємося спільною справою, а виходить — вони мені заважають.

— І ви сподівалися знайти щось у склепах? Та ну!

— Власне, у старих шприцах і знайшов — тільки там осад, крихти. Слухай, не бери в голову. Я взагалі не маю права тобі про такі речі розповідати, краще забудь… Так, мені треба кілька хвилин, щоб перевдягнутися… І якщо тебе не бентежитиме компанія людини, яка відгонить обідом пана Трюцшлера…

Марта мовчки показала йому його ж мобільний. Пан Вегнер усміхнувся і збіг сходами. Із освітленого віконця визирнув сторож, вони про щось упівголоса заговорили…

Марта пройшлася вздовж доріжки, побіжно глянула на квітник із хирлявими хризантемами, порожню собачу будку, новенькі плити, на яких було вибито лише дати народження… Біля входу висіла розтяжка: «Готуй домовину живим!». Трохи нижче було приписано ядучо-червоними літерами: «Лише у нас! Лише у вересні! Великі знижки особливим клієнтам!».

Геть подуріли, подумала Марта. Цікаво, невже хтось на таке клює? Хоча, якщо згадали про склепи, а Гіппель навіть найняв пана Трюцшлера… Але навіщо?

— Є! — На ґанку стояв Вегнер, вдягнений уже пристойніше. — Ходімо?

Він на прощання змахнув рукою — сторож кивнув і знову втупився у свій кросворд.

— Слухайте, а чому ви не сказали лікарям про те, що було у фляжці? — раптом згадала Марта. — Взагалі про те, що у нього була фляжка.

Він стенув плечима:

— Приїхали б єгері, почали розпитувати. Не знаю, як тобі, а мені мати із ними справу якось не кортить. На додачу… чесно кажучи, я не проти запозичити її вміст для своїх дослідів. Тільки ти ж мене не пали, гаразд? А саму фляжку я йому поверну: скажу, що знайшов біля ями, коли поїхала швидка. — Він хмикнув. — Поганющий із мене педагог. Перші дні на роботі — і подивись: чортзна про що розповідаю учениці і вчу бозна-чому.

Вони рушили від кладовища до зупинки, ліхтарів тут було трохи більше, тож Марта не втрималася і знову поглянула на нього. Звичайнісіньке обличчя, абсолютно пересічна постать. І одяг. І голос, в принципі.

Хіба от очі… І взагалі, не можна оцінювати людину за зовнішністю. Нащо далеко ходити: взяти хоч би й Марту…

— Ну, — сказав він, — тобі в який бік? Я на Трьох Голів.

Марті було в протилежний.

— Проїхатися із тобою? Ти взагалі як, оговталась трохи після всієї цієї дурні? Бо, чесно кажучи, я і сам першої миті перелякався, коли побачив…

— Усе гаразд, — швидко відповіла Марта. — Та й не хочеться вас підставляти. Побачить іще хтось, вирішить… бозна-що. Ви їдьте собі, он і ваша маршрутка.

— Ну… тоді бувай? Дякую за допомогу, Марто.

Він навіть смикнувся був обійняти її чи що, але замість того просто змахнув руками, застрибнув до маршрутки й нахилився заплатити водієві. Поки чекав на решту, обернувся, усміхнувся неуважно.

Схоже, подумала Марта, не запідозрив.

Та і чого б це раптом — Вегнер, напевно, і не почув, що вона тоді сказала. Думав, як врятувати Трюцшлера.

Вона стояла, обхопивши себе руками, притулившись плечем до облупленої металевої труби, на якій висів знак зупинки.

Все минулося, закінчилося, але Марті й досі було страшно. Трюцшлер виживе, скільки разів раніше виживав, звичайна справа. Та вона і не за Трюцшлера боялася. І не Трюцшлера.

Подумки вона прокручувала у пам’яті те саме. Три прості слова. Три слова — і те, що сталося після них.

«Щоб. Ти. Здох».

Невже, питала вона себе, невже…

І навіть боялася до кінця сформулювати своє запитання.

Розділ 8

Нова мода

Щодо звільнення діяти треба було швидко, поки не передумала. Тому Марта прийшла до школи раніше і зайняла стратегічно вигідну позицію на другому поверсі, на підвіконні. Звідси було видно весь коридор, зокрема — двері до вчительської.

Як не дивно, але не вона одна не могла всидіти вдома. Навіть ті, хто працював у другу зміну, були тут: Марта час від часу чула занепокоєні голоси. Цікаво, думала вона, що вони там обговорюють, навряд чи новини. Хоча з усього випливало: саме їх.

Зранку Марта теж краєм вуха чула про можливе підвищення цін «на товари другої необхідності» — тільки погано собі уявляла, про які, власне, товари йдеться. От хліб — першої, а одяг? Чи ліки? І електрика, наприклад, — товар чи ні?

Диктор про подорожчання повідомив наче між іншим, основну увагу сьогодні приділили недружнім діям заморських країн (знову ж: яким діям, яких країн? — ви ж у нас розумні, здогадайтеся самі!..)

Марта за останні півроку звикла до того, що як новини — то переважно чергові повідомлення про перешкоди, які ми із легкістю та честю здолаємо. Причому здолати обіцяли тітки у дорогих костюмах і чоловіки, в яких підборіддя були більші, ніж Мартині груди. Вона аж бачила, як ці-от все покинуть і полинуть долати.

Тому й не зважала. Мачуха теж тихо й мирно дожовувала свій ранковий салат, на екран позирала зрідка, від нудьги. Не на Марту ж їй дивитися. А батько спав, він тепер пізно прокидався, ну і лягав відповідно.

Що у них із батьком, Марта збагнути не могла. Наче помирилися, наче ходить до неї щоночі — а спить і далі на дивані. І мачуха завела моду: раніше все із масштабним вирізом вдягала, нині ж — светри під горло чи шалики якісь, хусточки. Воно на ній, по-перше, як на корові сідло, по-друге, затепло ще для шаликів.

Ну і намахана стала, але тут Марта здогадувалася, в чому справа: певно, за Людвігом своїм дорогоцінним сумує. За володарем надійного, бачте, пістолета і чарівної єгерської форми; тьху.

А може, просто боїться, що рано чи пізно батько із Людвігом вирішить переговорити по-чоловічому?

Про