Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

все це Марта розмірковувала собі напівсонна, аж раптом мачуха стрепенулася і ледве не ошпарила себе окропом.

— На перегоні між Лопушанами та Яніважем, — тарабанив диктор, — сталася пожежа, запалали кілька вагонів із соломою. Завдяки оперативній реакції працівників залізниці вогонь вдалося нейтралізувати. Постраждалих немає, транспортне сполучення вже відновлено. Зауважимо, що це третій за останню добу інцидент такого характеру. Фахівці твердять: причина у невластивій для осені сухій та теплій погоді, через яку солома спалахує буквально під час руху потягів. Враховуючи це, найдоцільнішим на даний момент видається зробити паузу у заготівельному сезоні — до сприятливіших часів.

Звичайне ефірне базікання, було би через що панікувати.

А мачуха справді ж занервувалася. Аж спромоглася на запитання:

— Вони сьогодні щось про подорожчання казали? Я прослухала, вибач.

«Вибач»? От навіть «вибач»?!

Від несподіванки Марта навіть відповіла без шпильок:

— Говорили: на товари другої необхідності, типу, тимчасовий захід.

Мачуха грюкнула чашкою об мийку, туди ж відправила тарілку із салатиком.

— Помиєш? Мені треба терміново зателефонувати.

До «дякую» справа не дійшла і, може, то й на краще: куди ж стільки потрясінь основ — та й за один день.

Марта, ясна річ, оцінила. І помила.

Хоча підслуховувати через дзюрчання води було незручно. Схоже, мачуха телефонувала своїй давній подружці до столиці, просила про щось дізнатися. Потім швиденько зібралася і рвонула на роботу.

Марта теж затримуватись не стала. А тепер, сидячи на підвіконні, слухала уривки фраз, що долинали з учительської, і дивувалася: чогось вона таки в цьому житті не розуміє. Подорожчання — не вперше. І не востаннє, мабуть. А вагони… та кому взагалі потрібна ця солома, її в усій країні — хоч греблю гати, що б там дядько Патрик не казав.

Знайшли, блін, привід для паніки.

— …згори! — заявляв пан Вакенродер. Густий директорський бас лунав у коридорі — ніякими дверима не стишити. — І обговорювати тут нема чого. Внесемо зміни у розклад, десь підріжемо, десь…

— Але ж ви розумієте?..

— Розумію, пане Пансир! І ви мусили б розуміти: будь-яка перевірка… а вони напевне відбуватимуться!.. Ми ж безпосередньо залежимо від фінансування, не забувайте. І нинішні новини тільки перший дзвоник.

— А якщо, — втрутилася Фліпчак, — це просто збіг? Адже бувають просто збіги!

— За нинішніх умов? — Вакенродер чи то прокашлявся, чи реготнув. — Швидше я повірю у повернення пра-Щура і нову Пацючу війну.

— Але це ж зайві години, — обережно зазначив пан Вегнер. Він додав іще щось, Марта не дочула. Щось про навантаження і відповідальність, здається.

Далі всі водночас засперечалися, тільки Вакенродер мовчав.

— О, от ти де! — Це був скуйовджений Чепурун. Плюхнувся поряд на підвіконня, підсмикнув брюки на колінах, покрутився, влаштовуючись. — Дякую за вчорашнє.

— Еге ж, — неуважно кивнула Марта. Вона не одразу помітила здивований погляд Чепуруна і здогадалася запитати: — Ну то як? Чим закінчилося?

— Та чим… живий. Промили шлунок, крапельницю поставили. — Бен поглянув на годинник. — Зараз, напевно, уже вдома. Отримає лікарняний, нависатиме. Хоча, може, й ні. У нього якась термінова робота, зранку Гіппель шукав.

— Ясно.

— До речі, — пожвавішав Чепурун, — ти з якої мобіли вчора телефонувала? Я потім перенабирав, там якийсь лівий чувак. І здається, я його розбудив, хе-хе. Чи, хе-хе, вас обох?

— Дурень, — сказала Марта. — Піди краще причешися. І номер зітри, просто людина поряд опинилася, а моя мобіла «здохла». Ви ж зі Стефом дістали своїми «ох, знову не сьогодні, сьогодні не вийде».

— Так серйозна справа, між іншим. Тобі ж Стеф переказав.

— Щодня у вас серйозні справи. Не одна, то інша. Треба було одразу нести, а не слухати тебе: то він голодний, то пертися через півміста.

Тут уже образився Чепурун.

— Треба було самій приїхати й винести. Відвела б очі єгерям, собак їхніх заговорила — і бувайте здорові. Дрібниця ж для справжньої відьми, чи ні?

У коридорі вже з’явилися перші школярі — переважно малеча, але у цих якраз завжди вуха нашорошені. Марта шикнула на Чепуруна, той скривився.

— І взагалі, — сказав він, — Баумгертнер, де конструктив? Ти вчора Стефу клялася-божилася, що вигадаєш, як нам…

Він затнувся і насупився.

— Доброго ранку. — Перед Мартою стояв Пауль Будара. — Можна вас на хвилиночку?

— Ти хто? — не зрозумів Чепурун. — І навіщо це я тобі раптом потрібний? Що за манера взагалі — втручатися…

— Іди. — Марта поплескала його по плечу. — Потім договоримо. Це до мене.

Вражений таким поворотом, Чепурун крякнув, пхикнув, зістрибнув на підлогу і мовчки, але з гідністю покрокував геть.

— Ну? — сказала Марта, позираючи на двері вчительської.

— Я знаю, що ви хочете зробити. — Пауль Будара виглядав водночас рішуче і збентежено.

Супер, подумала Марта. Синочок єгеря знає про кістки. Либонь, і про те, де вони зараз лежать. Нічогенько так днинка починається.

— І?.. — Вона вхопилася за підвіконня обома руками, щоб не тремтіли. Цікаво, звідки він дізнався? Підгледів? Підслухав? Так, напевно підслухав. — А далі що? Напишеш у газету? Розкажеш татусеві?

Пауль Будара зморгнув. Зсунув кошлатенькі брови, ворухнув ніздрями. Не хом’як — збитий з пантелику ведмедик.

— Вони ж не винні. — Слова він вимовляв так, наче намагався скласти із них крихку головоломку. — Ви їм подобаєтесь. Правда, дуже подобаєтесь. Їм буде погано без вас.

Тут уже Марта відчула себе збитою з пантелику.

— Ти про що?

— Якщо хочете, я сам туди не ходитиму. — Він озирнувся на двері вчительської. — До гуртка. Батькові щось збрешу, батько повірить. Та й узагалі йому зараз буде не до того.

До гуртка, он воно як, подумала Марта. Несподівано. Та зажди, а про це він звідки дізнався?!..

— Вони не винні, — вперто повторив Пауль. — Розумієте? Будь ласка, не кидайте нас самих! Будь ласка!

Він знову озирнувся — на Штоца, що якраз вийшов із вчительської. Озирнувся і аж зблід, Марті здалося: ще трохи і знепритомніє.

— Гаразд, гаразд! — Вона зістрибнула з підвіконня, щоб у разі чого встигнути підхопити. — Тільки давай без істерик.

Вона бачила крізь двері, як збираються, похмуро перемовляючись, інші вчителі. Ропуха гойдала підборіддями і виблискувала баньками. Вегнер відсторонено допивав каву. Пансир промокав серветкою губи і дивився на годинник так, немов не було у світі предмета дивовижнішого й цікавішого.

Штоц, зауваживши Пауля й Марту, теж спохмурнів, але нічого не сказав, просто пішов до класу. Що вже саме по собі було дивним: першою сьогодні стояла фізика, аж ніяк не рідмова.

Заверещав дзвоник, дрібнота рвонула по класах. Старші теж пішли, але без поспіху. Пані Форніц, фізичка, завжди запізнювалась, а в паралельного «В» зараз була фізра.

— Обіцяєте? — спитав Пауль. — Обіцяєте, що не кинете нас?

Марта кивнула.

— Але так і знай: якщо насмілишся мене намалювати!..

Він почервонів так стрімко й безпорадно, що одразу все стало ясно.

— Це ж від мене не залежить, зовсім. Але якщо хочете…

— Бударо! — пробасив пан Вакенродер. — А тобі що, особистий дзвоник потрібен? І тобі, Баумгертнер?

Марта поглядом дала знати малому, що розмову не закінчено, хай навіть не сподівається, і побігла до