Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

ніколи не простять, ви себе — також. Але Боги, я певна, схвально поставляться. Невже цього замало?

Талігхіл заперечив:

— Мені начхати на схвалення богів, Тессо. Я не вірю в них. Але мені достатньо вашого схвалення — навіть не вибачення, лише схвалення — аби совість та честь жбурнути у полум’я, слідом за безвинними людьми.

— Облиште, Пресвітлий, — проказала вона тихо. — Не будемо скочуватися до дешевих комедій, що розігруються на ринкових площах. Я…

В цей час двері гучно стукнули, і на дзвіницю видерся служник.

— Що тобі треба? — роздратовано запитав Талігхіл.

— Правителю, пан Тієліг наказав передати вам, що можна починати. Сказав, ви знаєте, про що йдеться.

Боги, невже він все-таки збирається втекти?! Після таких слів… втекти — і залишити людей помирати тут, вкрасти в них надію?.. Необхідно зупинити! Але так, аби ніхто не довідався, що він навіть мав намір це зробити.

Пресвітлий виглядав розгубленим. Схоже, він просто забув, про що, власне, каже служник.

— Правителю, — втрутилася Тесса, — може, мені піти?

У цю мить вона ненавиділа себе і ту гру, котру розпочала. Але чоловіки дуже часто говорять про честь та обов’язок і дуже рідко роблять щось задля їхнього порятунку, що їй мимоволі доводилося вживати своїх заходів. У Тесси, зрештою, теж є уявлення про ці дві матерії.

— Ні-ні! — мовив він, мабуть, навіть енергійніше, ніж слід. — Вона може подумати… А, нехай, що сказано, те сказано. — Залиштеся, прошу вас.

Служник тактовно кахикнув та притримав двері.

— Йди, — відпустив його Пресвітлий. — Скажи, що виконав доручення.

— І все? — ризикнув поцікавитися служник.

Тесса затамувала подих.

— І все, — різко додав Талігхіл. — Йди!

Посланець жерця пішов.

Войовниця полегшено видихнула:

— Здається, тут стає надто людно, — войовниця зиркнула на мовчазного охоронця, котрий ховався в тіні. — До того ж, холоднішає.

— То ходімо до мене, — запропонував Талігхіл. Здається, мені вдалося! Демони, Тієліг може і зачекати. Або ж здогадається та відкриє нижні двері сам. Зрештою, він краще, ніж я, розбирається в цих жовтих пелюстках та зможе встановити, хто має шанс вижити. От нехай і займається цим. А я…

Правитель обняв її за талію та вкрив плечі жінки своїм плащем.

Утім, він навіть нічого собі… Ну, тобто… Треба ж якось рятувати становище.

До того ж, вона довго, нестерпно довго обходилася без чоловіків. Та й відступати — пізно.

/зміщення — твої очі відбиваються в її очах відблиском цілого світу/

Обійшлося без втрат. Майже. Троє невдах на мить опинилися в диму. Довелося застрелити.

Подяка Оберігаючому, не встигли нікого поранити. Але все одно перед очима Охтанга досі стояли їхні обличчя — озвірілі, з піною на устах, з відчаєм у поглядах. Але пелюстки ша-тсу виявилися сильнішими за людей. Як і завжди.

Данн востаннє поглянув на догорілу вежу, яку сьогодні їм вдалося захопити. Перші десятки були вже всередині, решта підіймалися по приставних драбинах. До світанку остаточно з'ясується, чи можна підземними коридорами дістатися до Північно-Західної. Ймовірніше — ні, але залишити цей варіант неперевіреним Охтанг не мав права.

Однак у Бреда тепер з’явилася альтернатива, на яку він, зізнатися, і не розраховував. Закусивши губу — давалася взнаки напруга останньої доби, бо він не спав майже двадцять годин, — данн пішов до свого шатра. Там на нього чекав Співрозмовник з людиною, яку Охтанг уже й не сподівався побачити.

Орз Вітіг мав страшенний вигляд. Але для того, хто неодноразово був на відстані подиху від смерті — непоганий. Живим виглядав.

— Я знайшов шлях, — повторив він, коли данн опинився в шатрі. — Можна йти в обхід.

Нол Угерол, вчепившись у десятника п'явкою, тільки-но той розповів про це вперше, нетерпляче ворухнувся. Мабуть, ладен був все кинути та особисто бігти на перевал.

— Подробиці, — промовив Бред, всівшись на улюблену лавочку. — Розумієш, Орзе, мені потрібні всі деталі, бо це може бути хитрою пасткою, і не більше.

Вітіг замислився, потім рішуче заперечив:

— Це не пастка, данне. Я розповім тобі, ти сам усе зрозумієш.

— Слухаю.

Десятник стисло переповів, як йому вдалося вижити (двічі), після чого перейшов до подій останніх діб.

— Із цим хлопцем ми повернулися у печеру. Коні там були, хоча я й не сподівався. Раб помер раніше, ніж встиг відпустити тварин. А ті, хоча й боялися мерця, втекти не могли — поводи ж лишалися намотаними на руку.

Ми перепочили й вирішили повертатися. Харчів було на кілька днів, і то якщо дуже економити, — а потім — що? Не у півничан же жебрати.

Порадилися, і я вирішив, що треба рухатися до вас через гори. Ну, по-перше, там мало б бути спокійніше, а по-друге, в ущелині на той час таке закрутилося, що потикатися туди я б не ризикнув. А хлопець — поготів.

Лишалося два варіанти: або обходити вас із заходу, або зі сходу. Обидва шляхи здавалися однаково небезпечними. Але все-таки я спромігся вчасно підвести голову та поглянути на цей величезний бескид, котрий здіймається над східною стіною ущелини. А на бескиді тому горів вогник!

Тож лишалася західна сторона.

Обмотали коням копита ганчір’ям і увечері вирушили.

Йшли важко, бо стежки вузькі і дуже звивисті. Потім хлопець натрапив на печерку. Нам якраз треба було шукати, де б відпочити — він і знайшов. Я поткнувся туди: виявляється, це зовсім не печерка, а хід підземний. Хід, щоправда, не медом помазаний, у деяких місцях — на череві повзли. Але дісталися. Потім ще трохи довелося йти по відкритих місцинах — там я хлопця і втратив. Тубільці. У них там селище, невеличке, але непримітне. Вони нас раніше помітили і вели, видно, від самого південного виходу з тонеля. Але чомусь — не чіпали. Може, і далі б обійшлося, але хлопець обернувся і помітив їх. Тут вони й уторопали, що далі чекати нема чого. Полетіли стріли. Кілька влучило у хлопця. Шкода, звичайно, він тримався гідно, не скиглив. Але — життя розпорядилося по-своєму.

Орз Вітіг поглянув на Співрозмовника і додав:

— Виходить, того хотів Оберігаючий.

— Так, на підставу не схоже, — промовив після нетривалої мовчанки данн. — Що ж, починати доведеться з цих тубільців. Відправимо кілька десятків аби знищили їх, зробимо шлях безпечним. Як вважаєш, Співрозмовнику?

У цьому питанні звучала насмішка. Бред знав, що Нол Угерол, дай йому волю, навіть тубільців би не знищував — одразу піввійська відправив у обхід. Але саме тому керував солдатами Охтанг (хоч інколи і починав у цьому сумніватися).

— Так, — скупо відповів жрець. — Негайно. Час проти нас.

Він повторив ці слова, певно, разів двадцять за останні кілька діб.