Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

class="p1">— От і добре, — кивнув данн. — Піду, віддам розпорядження. Дякую, півсотенний Вітіге. Може, виявиться, що саме ти врятуєш від поразки цю кампанію.

Бред вийшов із шатра, даючи Орзу можливість усвідомити, що він підвищений у званні.

/зміщення — яскраве світло за поворотом тонеля/

— Тепер ми в облозі, — вимовив Кен, продовжуючи гострити хвилястий край клинка. — Вже кілька днів вони не застосовували ні катапульти з розривним зарядом, ні дим, здатний робити людей божевільними. І все ж — на щось сподіваються. Цікаво: на що?

Тесса не відповіла. Вона взагалі мало говорила після тієї ночі. О ні, правитель у ліжку був на висоті! — тут вона не мала до нього претензій. Але чому ж на душі так бридко?

Це безглуздо. Ти ж обдурила саму себе, він нічого не казав про втечу — пам’ятаєш?

І все-таки Тесса почувалася звичайнісінькою шльондрою, котра продалася, — тільки не за золотий, а за дещо інше.

Подивися правді в очі. Це ж безглуздя! Думати, що ти заплатила за товар, котрий тобі не продали! А тепер уникаєш його — це ще гірше. Наче ти винна у тому, що сталося.

Але ж винна.

Так вона думала. Хоча в глибині душі Тесса розуміла, що насправді дещо інше стало причиною такого суперечливого внутрішнього стану. Бо… чого вона чекала від Пресвітлого? — ну, поводитиметься з нею як з рабинею, підімне, разок-другий отримає задоволення, та й засне. Її доля — постраждати заради життя багатьох і багатьох людей. От і увесь героїзм.

А вийшло інакше. Тобто… саме цього Тесса підсвідомо прагнула: щоб не накинувся, а ніжно обійняв та поцілунками покрив тіло, та в очі дивився, в самісіньку душу, щоб очима цими пестив ніжніше, ніж пальцями, щоб — дихати в такт, щоб божеволіти та шаленіти разом, і знову, і знову — до нескінченості. Вона ж так довго не мала чоловіка! Але тоді це вже не купівля-продаж, а отримання задоволення, і страждання обезцінювалося, перетворювалося у зра… так-так! у зраду Тогіна! Задля кого, власне, все і задумувалось!

Добре, якщо виявиться, що вона насправді цим своїм вчинком змусила правителя залишитися. Так він же і втікати не збирався того вечора, от де причина! Боги та демони Ашедгуну, виходить, вона не заради людей пішла на цей крок, а лише для власної втіхи! Ну і, як з’ясувалося, Пресвітлого.

Засинаючи, вона відсторонено відзначила, що сонце вже зійшло, і, отже, Талігхіл не встигне втекти. А він і гадки не мав…

Прокинулася вона насамоті. Поруч лежала записка: «…не хотів будити. Було чудово…» І таке інше. От, а виходячи з кімнати, почула розмову і все зрозуміла. Щодо того, що помилилася, помилилася серйозно.

І з того часу намагалася не потрапляти Талігхілові на очі, а вже поготів — не залишатися з ним наодинці. Це було так само безглуздо, як і всі попередні вчинки. Однак вона не могла себе змусити.

— …Справа навіть не в тому, на що сподіваються хуміни, — провадив далі Кен. — Найсумніше: нам сподіватися нема на що. Знаю, казати та думати так не слід, але краще б у Південно-Західній загинуло більше народу.

Вона підвела погляд, відриваючись від важких думок:

— Що ти маєш на увазі?!

Брат сумно додав:

— Харчі. Як з’ясувалося, у нас не вистачає харчів.

— Але Хранитель…

— Хранитель не розраховував, що на третину чи на чверть збільшиться склад гарнізону. До того ж, багато людей поранено, вони потребують кращої їжі та особливого догляду. Це ми можемо сидіти на сухій пайці. Та й то — чи довго ще?

— І що, на твою думку, робити?

Кен посміхнувся:

— Вихід один. Молитися Богам. І відстрілюватися від хумінів.

Тесса встала:

— Піду, відшукаю пана Лумвея. Дізнаюся щодо продуктів.

їй вдалося знайти Хранителя у кабінеті. Той сидів, крутив у пальцях перо, з кінчика якого, непоміченими, скапували на стільницю цятки чорнила.

— Так, — підтвердив пан Лумвей. — На превеликий жаль, все так. Тут уже нічого не поробиш, пані. Ми не можемо попросити людей розійтися. Хоча б тому, що їм нема куди йти. Я взагалі дивуюся, що ви не знаєте… — він хмикнув, зачепивши пальцем чорнильну пляму. — Так, дивно, що ви про це не чули. Новина ж сполохала деяких, — Хранитель поморщився. Певно, малися на увазі цілком конкретні особи. — Хоча, звісно, офіційних оголошень не було.

І правильно. Кому потрібні офіційні оголошення? Тут і так все стає відомо раніше, ніж трапиться, — саркастично подумала Тесса. — Цікаво, хтось знає про… ту ніч? Охоронець, звичайно, але охоронець якраз мовчатиме.

Вона запитувала себе про це вже кілька днів, але ні до яких висновків не дійшла. Гаразд, побачимо… Не питати ж у людей.

Пан Лумвей далі крутив перо у руках.

— Це, знаєте, мій зоряний час, — повідомив він досить буденно. — Ніколи ще Північно-Західна не була в облозі. Якщо і виникали якісь… ускладнення, то вони випадали на долю південних. А тепер — мій хід. І… — не розрахував!

— Я гадала, постачанням харчів займалися інші люди. Той таки пан Тієліг пожертвував…

— Безперечно, — мовив жрець Ув-Дайгрейса, стаючи на порозі. — Пожертвував. Але через обмежені строки та безвідповідальність певних осіб лише частина припасів потрапила до веж. Але я, взагалі-то, прийшов не затим, аби виправдовуватися перед вами, пані (за мною немає провини), — він гречно вклонився войовниці та повернувся до Лумвея. — Я прийшов за розрахунками, пам’ятаєте?

Хранитель важко зітхнув та розвів руками:

— Їх ще не закінчили. Але і так зрозуміло, що з сьогоднішнього дня доведеться знову скоротити порції.

— Наскільки? — уточнив жрець.

— А як довго ми тут перебуватимемо? — запитанням на запитання відповів пан Лумвей. — Невідомо. Тож знизимо до критичної межі.

— Допоможе?

— Ні, — зізнався Хранитель.

Тесса, нарешті, залишила кабінет. Власне, вона б вийшла і раніше, але помітила у коридорі людину, з котрою їй аж зовсім не кортіло зустрічатися.

Мабор йшов до лазарету. На серці було важко. Він знав, що ще кілька днів, і вони залишаться без Базіки. Не так уже й давно йому здавалася огидною компанія своїх товаришів по рудниках, а тепер Скажений не уявляв, як світ обходитиметься без Базіки. Тобто, уявляв, звичайно, але знав, що в казармах усе буде по-іншому. Цей хлопчина насправді запав у душу сильніше, ніж можна було передбачити.

Хоча скажи Маборові хтось про це, той би у відповідь лише зло розсміявся.

Базіка мав паскудний вигляд. Зблід, щоки запали, і здавалося, що коли «везунчик» розмовляє, ризикує сам себе вкусити. Руку відрізали, але щось там у лікарів не склалося: по тілу почала розповзатись якась болячка. Мабор розумів, що