Читати книгу - "Клавка"

після цих «тваринних інстинктів» кликати його по батькові. — Мені пора!

— Я проведу тебе, солнишко!

«Яке я тобі „солнишко“, козел!» — подумки відрубала вона, натомість процідила крізь зуби:

— Не треба… тут поряд, я сама! Біжи до Єлизавети Петрівни, вона чекає!

І зі спритністю колишньої чемпіонки Сталінського району Києва з бігу на стометрівку рвонула у своє підворіття.

Перед під’їздом спинилася, перевела подих і прислухалася до тиші: чи не сидять у засідці «мордовороти», надіслані Баклановим стежити за її цнотою? Все було тихо.

Удома Клавка насамперед забігла в кухню, набрала в тазик холодної води і понесла до своєї кімнати. Гріти воду було вже пізно — сусіди почують помпування примусу і запідозрять щось не те. А як же не змити з себе весь бруд, хай навіть і уявний, минулої години? Дарма, що холодною водою.

Виносячи зі своєї кімнати після купання тазик з водою до туалету, вона несподівано зіткнулася в напівтемному коридорі з Розою Миронівною.

Та чекала її під дверима — в нічній сорочці і папірчиках на голові замість бігудів.

Клавка з переляку мало не скрикнула.

— Тихше, Клавочко, тихше! Я тут вам приготувала такі штучки, які вам дуже знадобляться! Якщо не вистачатиме — звертайтесь! У тьоті Рози єсть всьо! — і вона сунула Клавці в руки якісь шурхотілки.

Клавка зайшла до своєї кімнати, ввімкнула світло — у неї в руках були… «Резиновые изделия № 2»!

Її, як вибуховою хвилею, підняло з місця і винесло в коридор. Вона хотіла кинути ті «іздєлія» в обличчя тьоті Розі: як вона могла про неї таке подумати! Однак тієї й слід прохолов.

Повернувшись до себе, Клавка сіла на підлогу, обхопила голову руками, як це робив дядь-Гаврило, і спробувала заплакати. Не вийшло.

Розділ 7

Як не дивно, вранці Клавка прокинулась у доброму настрої. Вона виспалася, і, здається, її тіло помолодшало років на десять, принаймні вона була готова здавати норми ГТО і бігти стометрівку, як на шкільній спартакіаді.

Емма Германівна почала ранок вальсами, тому Клавка все робила на рахунок рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Клавка глянула на годинник. Сьогодні є небезпека запізнитися на роботу. Олександр Євдокимович з докором скаже: «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну». Не варто ризикувати. Треба пожертвувати зачіскою і зекономити час. Вона безбожно рвала гребінцем неслухняне після вчорашньої завивки волосся, щоб надати собі більш-менш пристойного вигляду.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Потім забігла на кухню: що приготувати на сніданок? На підлозі стояв ящик з яблуками, вона взяла одне, помила й надкусила його. Сік бризнув і потік по підборіддю. Вона взяла ще кілька яблук, помила, почистила шкірочку і натерла на тертушку — для дядь-Гаврила і Емми Германівни. Обоє мали погані зуби. Буде їм на сніданок. Залишила під дверима Вінницьких і Бронштейнів по мисці дарів саду, а сама, із яблуком у зубах, вискочила з дому і, знову згадавши свої чемпіонські досягнення з бігу, рвонула вгору дворами через Афанасіївський яр — на Ворошилова.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Хух. Не запізнилася.

Клавка сіла на своє робоче місце, згадала вчорашній вечір, посміхнулася, вирвала із зошита аркушик паперу і написала:

«Обіцяю собі:

1. Більше не пити.

2. Не залишатися наодинці з „Бе“.

3. Мій вибір — „А“».

Перечитала списочок і подумала, що він не зовсім реалістичний. Тому порвала аркуш на маленькі шматочки і поклала купкою на столі.

Натомість написала ще раз:

«Даю собі слово:

1. Більше не пити перед тим, як залишатися наодинці з „Бе“.

2. Мій вибір — „А“».

Прочитала — знову не сподобалося.

Порвала і цей аркуш, написала втретє:

«Даю собі слово:

1. Уникати „Б“ після вживання алкоголю.

2. Мій вибір — „А“».

Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:

1. Уникати «Бе», бо

2. Мій вибір — «А».

Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче.

— Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нíчим зайнятися? — заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.

Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.

Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.

Вона мимоволі глянула на телефон.

Сьогодні він — «А» — має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті — все, що відбулося вчора в скверику.

— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!

Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.

— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!

— Що там чувати? — підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.

— Не знаю, — стенула плечами Клавка. — У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.

— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?

— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… — замахала руками Клавка.

— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?

— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.

«А Баратинському проговорилася!» — дорікнула вона сама собі.

Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де, можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як це часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі — колгоспника — так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.

— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це — медку з нашої пасіки, з вінницької…

— Медку можна мені, Пашо!

Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.

— Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що