Читати книгу - "Тримай мене міцно"

ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти. Отак на світі з’явилася плакуча верба.

Даринка огляділа сумні очі, що дивилися на неї з усіх боків.

— Треба берегти всі рослини і дякувати їм за те, що лікують нас і оберігають, — закінчила свою розповідь дівчинка і подивилася на вчительку.

— Дякуємо тобі, люба! Ти дуже цікаво розповідаєш! — сказала вчителька і піднялася.

— Так, дякуємо! — почулося гудіння дитячих голосів.

Школярі знову пильно вдивлялися в рослини. Серед дерев росли запашні трави. Діти опускалися на коліна та обережно зривали стеблинки та квіточки лікарських рослин — звіробою, деревію, ромашки, іван-чаю. Ой, а це ж цикорій! Треба і його взяти, він такий корисний. Даринка непомітно заглибилася в ліс, захопившись збиранням.

Раптом дівчинка почула якийсь шурхіт. Вона підняла голову і побачила незнайому чорняву жінку, що стояла серед дерев і посміхалася їй. Але посмішка в неї була якась неприємна. І сама вона дивна. Несподівано на Даринку повіяло чимось холодним і туманно-темним.

Дівчинка оглянулася. Не чути ні вчительки, ні друзів. Знову вона в лісі одна опинилась. Даринці стало лячно. Але ж це не Лео. Може, просто якась жінка, теж щось збирає. Хоча навряд чи…

— Привіт!

Який у неї неприємний різкий голос. Даринка мовчки дивилася на Агату.

— Ти заблукала? Пішли, я тебе проведу!

Агата зробила декілька кроків уперед. Даринка інстинктивно відступила назад. Несподівано поряд із нею невідомо звідки з’явився якийсь чоловік. Він направив на жінку свою палицю. Раптом вона підняла руки, обернулася яструбом і злетіла у повітря. Даринка з подивом розглядала Божедара.

— Ви хто?

— Мамин друг. Ходімо, я тебе проведу.

Його темні очі випромінювали тепло. Даринка відчула, що він не бреше. Вона простягла йому руку і покрокувала поряд, ледь встигаючи за його неспішними широкими кроками. Скоро вже стали чутними дитячі голоси. Божедар зупинився.

— Ну ось, біжи. І не губися більше! — він широко усміхнувся.

— Дякую! — посміхнулася у відповідь дівчинка і побігла до вчительки.

Божедар спостерігав, як однокласники оточили Даринку, як схвильовано розпитували, куди вона поділася, як вчителька обіймала дівчинку. Потім він повернувся і щез поміж дерев.

* * *

Вони сиділи на верхівці капища і мовчки спостерігали, як небо поступово наповнювалося кольором та світлом. Червоні полоси чергувалися із синіми, а потім розчинялися у блакитному. Бірюза заповнювала простір від обрію до обрію. Пташині голоси усе сильніше прорізували тишу, і раптом все почало розповідати, співати, кричати, звати. Густі аромати теплого літнього ранку повільно замінювали нічні пахощі. І чомусь хотілося сидіти так вічно, занурившись у дивовижне відчуття єднання з усім сущим і бути вічним свідком народження цієї таємниці…

— Так, це особливий момент, — почувся голос Божедара.

Він стояв позаду, розчинившись разом із ними у цьому дивовижному чуді народження життя. Чорні очі випромінювали тепло і разом із тим поглинали все, що їх оточувало. На секунду Марії здалося, що він зараз всмокче в себе всі ці звуки, кольори, запахи, а потім розсиплеться навколо мільярдами яскравих вогників, віддаючи природі ту енергію, яка його живить і надихає все життя.

Вони піднялися і стали перед ним, пильно вдивляючись у темні очі, відчуваючи, як незримі нитки простягнулися між їхніми відчуттями і думками, неначе їх свідомість стала спільною. Тепер вони — одне ціле. Вже давно. Їх об’єднувала одна мета, одне бажання. І час настав. Вони мають виконати своє призначення, заради якого вони вже стільки пройшли. Це був важкий шлях, важкі випробування. Перевірка на силу, мужність, вірність і людяність.

Божедар обвів їх поглядом.

— Ну що ж, чекати залишилось недовго.

— То які наші подальші кроки? — Марія не зводила з мольфара очей.

— Ми маємо повернути Книгу під Камінь.

— Як це? — Богдана витріщилася на Божедара. — Чого ми її тягаємо туди-сюди? Самі клопоти. Я ще не забула, як ми ті кордони ставили, ледве вижила.

Данило з лагідною посмішкою подивився на дівчину. А Божедар спокійно спостерігав за її виразною мімікою.

— Через три дні місячне затемнення, — відповів він. — Вони мають забрати Книгу, щоб провести ритуал.

— Як це забрати Книгу? Ви ж казали, що не можна їм віддавати. А я давно пропонувала! Ви що, знущаєтеся? — Із очей Богдани полетіли іскри.

— Обережно, тут трава суха. А то ще доведеться пожежу гасити, — не втримався Данило.

Краще б він промовчав. Іскри полетіли у нього з подвійною силою.

— Все йде так, як має йти. Ми не можемо ні змінити цього, ні прискорити. Вони проведуть ритуал, а ми повинні знищити їх разом із кріслами.

— А чому ми раніше не могли віддати їм Книгу і просто почекати до затемнення? — не вгавала дівчина.

— Тому що у Книзі купа різних заклинань, і невідомо, якими з них вони могли скористатися. Не можна ризикувати життями інших людей заради свого спокою. Та й невідомо, чи був би в нас той спокій.

Захар, як завжди, легко привів її до тями.

— Ну добре, здаюся. — Іскри з її очей нарешті перестали сипатися.

— То я йду за Книгою.

Захар почав спускатися по стежці з капища. За ним рушили інші. Богдана з цікавістю роздивлялася все навколо. А тут напрочуд гарно!

— Чудове місце! І енергетика така особлива. Неначе народжуєшся наново.

— Так. Місце сили. Предки добре зналися на такому. — Данило йшов позад неї, спостерігаючи за її граційними рухами. — Але не кожен може сюди потрапити. Не всім воно відкривається.

— Такий підйом відчуваєш, що хочеться гори звернути! — Богдана підстрибнула від задоволення. — Давно мріяла тут побувати. Потрібно сюди частіше навідуватися. От розберемося з цими дурнуватими, і можна нарешті повернутися до нормального життя.

Несподівано Богдана замовкла. Всі раптом відчули те ж саме. А що, як їм не вдасться? Що, як вони не встигнуть, не встоять або ще щось стане на заваді? Що тоді? Стільки марних зусиль, болю, страху, боротьби… Потрібно зробити все можливе. Вони мусять. Відступати нікуди. І варіантів більше немає. Або пан, або пропав. І це мусить бути пан. Тільки так.

Захар обернувся.

— Ви можете зачекати тут.

— Ні, я ще не бачила, де ця зачарована печера. Хочу подивитися, — сказала Богдана.

Вона рушила услід за характерником.

— І я піду, — промовила Марія і обережно переступила жука, що повз прямо через стежку.

— Краще ми тебе проведемо. Буде надійніше, — сказав Божедар, не стишуючи ходи, і завернув за кам’яну брилу.

— Що це тут за джунглі такі? — Богдана продиралася крізь кущі, прикриваючи очі від гілок. — Я вже вся неначе індіанець на стежці війни, пообдиралася і розфарбувалася.

Вони підійшли до вже знайомого місця. Захар звичним рухом