Читати книгу - "Танець недоумка"

І що ми там скажемо? — вона повернулася до Алекса. — Три дні, і буде в нормі. Але йому не можна в казарму. Зможеш організувати звільнення на три доби?

Алекс пригнічено кивнув.

— Ірмо, я влетів у бабло… — тихо сказав здоровань.

— Треба було ставити на дівчину.

— Тоді хто поставить на нього, якщо навіть я — на дівчину! І так половина кричить, що бій куплений!

Ірма тільки знизала плечима й повернулася до мене.

— Скільки до бою капрала?

— Не знаю, він уже йшов на арену…

— Послухай, Ірмо, — перебив мене Алекс. — Фаворити не повинні програвати! Принаймні не так! Інакше сюди перестануть ходити!

— Не перестануть.

— Ірмо, матриці твоїй у печінку, мені потрібно, щоб він вигравав!!! — Алекс викрикнув цю фразу так, аж задзвеніло у вухах. — Я буду збувати твій пилок, як сраний кавовий автомат у їдальні, зуб даю! Ти задовбехаєшся мені його привозити! Тільки придумай щось, га? Збільшмо Капібарі дозу або…

— Дозу не можна!

— Але ти ж наперед знала, що він програє! Отже, знаєш, як на це впливати!

Вона думала про щось, дивлячись собі під ноги. Потім подивилася на здорованя, задерши голову.

— Потрібне звільнення на цілий тиждень. Не на три дні. Зробиш?

— Не питання, — з готовністю відповів Алекс.

— І йому доведеться побути тут. Не в тебе, не в казармі, не десь іще. Тут. Під наглядом. Зрозумів?

— Як скажеш, Ірмо, я…

— І збуватимеш дві норми на тиждень.

— Дві?!

— А ти думав!

Алекс замислено поворушив щелепою вліво-вправо.

— Окі-докі, по дві. І що ти…

— Стули хавало.

Ірма висунула з-під столу ящик з інструментами. Порилася в ньому.

— Треба гайковий ключ, — сказала вона.

Алекс мовчки покопирсався в якійсь тумбі і простягнув їй здоровенний нікельований ключ.

— Лейтенанте, візьми його за плечі. Якщо сіпнеться — ушкодить спинний мозок.

Я не став питати, обійшов стіл і притиснув гладіаторові плечі до стільниці. Ірма спритно встромила йому до рота моток бинта. Хлопець здивувався, але заперечити вона йому не дала, заклеївши рота смужкою сріблястого тейпу. Він щось замукав протестуючи і засмикався. Я наліг дужче, тримаючи його плечі на столі.

— Буде боляче, — сказала Ірма.

І наступної миті вона змахнула гайковим ключем і щосили вгатила хлопця по гомілці.

6

— Що ти робиш?! — закричав я.

Гладіатор завив від болю, інстинктивно спробувавши сісти. Я хоч і очманів від того, що сталося, але відпустити його плечей не посмів — якщо він ушкодить спинний мозок, то, найімовірніше, помре. Довелося навіть лягти щокою йому на лоба, щоб він не зміг підняти голову. Алекс мовчав, але з його витріщених очей я зрозумів, що він у такому ж шоку, як і я.

— Пилок удосконалює недосконале, — спокійно відповіла Ірма. — Відповідно, більше ушкоджень — більше вдосконалень.

І вона, змахнувши ключем, завдала ще одного безжалісного удару — по другій гомілці. Я не встиг її зупинити. Капібара скрикнув і стрепенувся, як риба на березі.

— Припини!!! — гаркнув я.

— Тримай плечі!!!

Я наліг на хлопця всією своєю вагою. Його лоб був холодний і мокрий.

— У клітці завжди перемагає той, кого минулого разу сильніше побили, — спокійно продовжила Ірма й ударила ключем по стегну бійця.

Він знову завив і вигнувся дугою. Цього разу я встигну… Я подивився на Ірму. Її погляд блукав по гладіаторовій руці в пошуках місця для наступного удару. Капібара перестав смикатися, і його поперек знову опустився на стіл. І тоді я кинувся до Ірми.

— Назад! — гаркнув Алекс, несподівано перейнявши мене своєю величезною рукою. — Я вкурив тему! Вона все робить правильно! Тримай плечі!

— Сам тримай! — я розгублено відступив від здорованя. — Ірмо, дай йому хоча б знеболювальне!

— До болю теж треба адаптуватися, — холодним тоном заперечила вона. — Щоб він перемагав, його доведеться ламати після кожного двобою. Інакше відстане від супротивників.

Тоді я обійшов Алекса й рушив до виходу. Мене ніхто не намагався зупинити. Здоровань наліг на плечі бійця замість мене. Ірма розмахнулася ключем. Я вийшов із кімнати, не розуміючи, що відбувається. За моєю спиною гайковий ключ із хрускотом опустився нещасному на руку.

Десь поряд лунали захоплені крики глядачів. Я намагався зорієнтуватися, де вихід. Потім швидко рушив в обраному напрямку. Спершу навіть упізнавав приміщення, через які йшов, а потім опинився перед незнайомим і геть темним ангаром, через який ми точно не проходили. Тоді я повернувся до найближчого повороту й обрав інший напрямок. Але теж помилився: за кілька хвилин уже стояв біля воріт, за якими гриміла музика й біснувалася юрба. Чорт…

Повертатися до Ірми страшенно не хотілося… Подумалося, що музика може означати кінець бою… І, ніби на підтвердження, ворота відчинилися. Я відійшов убік, випускаючи групу конкістадорів, які несли на плечах когось закривавленого.

Спробував роздивитися його, побоюючись, що це Окамура, але побачив, що фарба на плечах гладіатора біла, а не синя. Коридор заполонили люди. Окамура з’явився через кілька секунд — на плечах уболівальників, із тріумфально піднятими руками. Принаймні він покаже мені, де вихід. І я почав пробиратися до капрала крізь юрбу.

— Окамуро!

Він помітив мене й зістрибнув на підлогу.

— Я це зробив!!! Ти бачив? Без пилку, брате! Відмовився перед боєм! І вдень не закидався! Сам, ти зрозумів? Сам!!!

— Так, класно бився… — збрехав я. — Слухай, мені треба йти, а я заблукав.

— Підемо разом, не спіши! Дай кілька хвилин!

Окамура пішов у душ. Я стояв у коридорі й думав про те, куди втягнув мене цей чортовий рейд з Ірмою. Чому вона вирішила обрати саме мене? А з іншого боку — кого? Антона — вічно понурого техніка? Чи запропонувати збувати наркоту командирові біоконтролю Абу Асаду? Ах, так, це ж не наркота, а найбільше щось там. Я згадав з яким незворушним виразом обличчя Ірма зламала ногу бідному Капібарі, і мені стало погано.

Коридор спорожнів — почався наступний бій. Окамура не виходив. Не вистачало, щоб зараз прийшла Ірма й знову стала вішати мені на вуха весь цей маразм про ліки проти всіх хвороб… Навіть якщо Окамура й справді встав на ноги після травми хребта… А це треба ще розібратися, що то за травма… Та де ж це він?

Я постукав.

— Ти скоро?

Відповіді не було. Вода досі шуміла. Міг би й швидше.

— Ти не забув про мене?

Не знаю, як я здогадався, що щось не гаразд. Мабуть, тому що душ шумів геть монотонно. Так не буває, коли стоїш під ним. І я ривком відчинив двері.

Голий Окамура лежав на підлозі в позі ембріона. Його спину прикрашало татуювання у вигляді переплетених драконів, і вони здавалися живими — усе тіло аж здригалося від сильної лихоманки. Я підбіг. Капрал був притомний. Жовтий, як віск.

— Що сталося? Ти мене чуєш? Можеш сісти?

Він кивнув. Я допоміг йому. Окамура хотів щось сказати і вже набрав у груди повітря, та неначе задумався. А потім його скрутило в болісному блювотному позиві.

— О Господи…

— Щось з’їв… — мляво буркнув він, але було цілком зрозуміло, що їжа ні до чого: його блювотиння було густе і чорне, як вугілля.

— Я покличу Ірму! — сказав я і вибіг із душової.

Цього разу шлях до Алексової комірчини я знайшов досить швидко. Вони були там — накладали шини нещасному Капібарі.

— Щось із капралом! — крикнув я з порога. — Він блює чорним!

— От придурок… — процідила крізь зуби Ірма, і я не зрозумів, на чию