Читати книгу - "Мондеґрін"

Гермес Трисмегіст у дзеркалі не бажав дивитися Габі в очі, відвертав пику. О сьомій ранку, коли Габінський голився, той тільки перші кілька секунд старанно вдавав слухняне відображення, а потім присів на крайчик ванни і запалив сигаретку, сумно дивлячись у вікно (з одинадцятим), яке, власне, у дзеркалі не відображалося. Але ж Габа знав, що там, де сидить Гермес, таке ж саме вікно, як і в нього. Що ти, нечиста сило, в сторону дивишся. Чи тобі мого обличчя вже замало?

Птахи та риби знервовані перепадами тиску, повідомив Гермес, струшуючи попіл у ванну. Молоді мамуні з другого, сьомого і дев’ятого під’їзду, що завжди разом вигулювали свої дитячі візочки, вже починаючи з восьмої ранку, так і не наважаться сьогодні вийти надвір. Та бачу, сказав Габа, але що з того? Голова Кобиляча вже десь поблизу, хлопче, Гермес піднявся, ополоснув поголене обличчя і показав Габі язика. Не лякай, відказав Габінський, обтерся рушником і пішов у кімнату. Старанно прикрив за собою двері. На хвилинку задумався і кілька разів перехрестив їх, зібравши правицю в щупку. З ванної долинув тихий сміх. Власну дупу перехрести (в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій), ледь чутно порадив Трисмегіст, і стало тихо. Тільки вітер за вікном. Тільки запахи Дніпра та Макдональдсу з балкона.

Дві з половиною години робив вечерю, наспівував «Стоїть гора високая». Коли співав про «три верби», його уявлення, хоч як він намагався бути коректним, усе одно завжди малювало дві. І навіть не верби як верби, а радше, братчику, два справжні осокори. Такі собі Populus nigra, триста тридцять п’ять метрів заввишки, крона широка, товстий стовбур, густа темно-сіра тріщинувата кора. Бруньки містять смолу, камедь, мінеральні речовини, ефірну олію, яблучну й галову кислоти. От у такому стані, в якому перебував останні місяці Габа, саме ці бруньки йому слід би було вживати кожного дня. О протизапальна чорна тополя! Антимікробна, болезаспокійлива й кровоспинна. Про що ти думаєш, коли стоїш край берега у затишку, де прив’язані човни? За чим сумуєш? За чим тобі реально сумувати, радосте моя, ти й так уже корисна і красива, на відміну від людини, що співає про тепле літечко, якого ніколи вже не буде у житті, та, може, ніколи й не було. Скільки ран, порізів, виразок, забитих місць ти вилікувала, Populus nigra. Скільки душ людських провела на той берег темної річки, цієї теплої темної Лети, що котить і котить свої хвилі, обертаючись Дунаєм, Дніпром, Бугом, Збручем, Кальміусом, Прутом та Дністром?

Риба ледь не згоріла, але ж таки не згоріла. Салат удався смачним і корисним, хоча й не дуже красивим. Скажімо, картини Пітера Брейґеля значно красивіші, а тому набагато сильніші за своїм ефектом. Але сідати о четвертій за стіл, та ще й за порожній, куди нікого, крім Габи, не запрошено, було якось моторошно. Пішов тоді Габінський до балкона, розчинив його навстіж і сказав, дивлячись на вітер і хмари: прийди до мене кожен, хто чує та знає, хто сам себе забуває. Прийди вітром, водою, півднем і північчю, самотнім птахом, синьою хмарою, людиною чи принаймні її спогадами про себе.

Повернувшись до залу, маленький Габрієль (цілком передбачувано) на старій витертій канапі побачив Кобилячу Голову. Тварюка якраз поклала собі на тарілку величезний шматок риби. Побачивши Габу, миттєво дожувала шмат, обтерла губи серветкою, рвучко підвелася і зняла кашкета з голови. Габінський відчув щось на кшталт запаморочення, взявся рукою за стілець, щоб не впасти. Як це повелося ще в дитинстві, КБ виявилася десь метри на три вища за нього. Від неї йшов добрячий кінський дух, густо перемішаний з якимось іншим стійким та приємним запахом (олія-спрей для постійного використання, не містить лугу, нейтральна до пластику, дерева, пофарбованих і лакованих поверхонь, вороніння).

— Здрастуй, Кобиляча Голово, — просто сказав він і зробив крок назустріч.

— Мій ти любчику, — схвильовано промовила КБ і схопила його в обійми (заметляв ногами в повітрі). — Мій ти хороший (зарився обличчям у густу довгу гриву). — Мій ти дурний.

Тут Габа подумав, а чи не заплакати йому раптом (під одинадцятий).

— Припини, — суворо промовила Голова, — навіть не думай! Згадай, молодий стрільцю, обличчя свого батька.

— А таблицю Брадіса не пригадати? — мляво почав пручатися в залізних обіймах Габінський. — Дай я злізу, тварюко, сяду в крісло.

— Добре масло, кажу, тут у вас, у Києві, — КБ впала у продавлений фотель, почала вибирати з риби кістки та з насолодою обсмоктувати кожну з них.

— За маслом на Героїв Дніпра треба йти, — порадив Габінський і розлив по чарках.

— Для чищення та змащування, — пояснила КБ, — забезпечує легку чистку зброї.

— А я все думав, чим від тебе тхне.

— Що поробиш, війна.

— Я не вмію вбивати.

— Розкажи мені ще, — зауважила КБ, — любиш ти чи ні. А я послухаю.

Габінський відчув тривогу. Темні, як ніч, кобилячі очі дивилися пронизливо й іронічно.

— Слухай, давай вип’ємо, — запропонував Габінський.

— Обов’язково, вип’ємо та ще наллємо, — погодилася КБ, — бо ця казка в нас до ранку.

— Про що ти?

— Як це про що, — КБ вихилила чарочку і запалила, ядучий зеленуватий дим кільцями висів над столом, — про дітей.

— Про яких ще дітей? Що ти верзеш?

— Ну як, про яких. Старшій Ліді — шість років. Близнюкам Мар’яні та Лесі — п’ять. Два брати — Олексій та Іван — так до кінця життя і залишилися разом.

***

Зірки різнокольорові висипали на небо. Цвірінькали і дивились, як діти гріються білим та жовтим полум’ям. Димом вилося і звивалося їхнє прожите невеличке життя навколо того, що ще вранці було батьківським домом (ой у Лубнях крутоярих у високім замку). Вони сиділи біля догораючих балок колишнього ґанку (з протилежного боку лежали згорілі тіла їхніх батьків), коли з темряви від надрічних засніжених горбів до палаючих руїн садиби піднявся Маркус Прочанин (сидить пишний князь Ярума на тисовім ґанку). Старий дід. Блищав маленькими очима, втопленими в череп, щільно обтягнутий брунатною шкірою (сто двадцять літ живе чернець мовчущий), вітер розвівав навіть не білу, а вже майже зелену бороду.

Постояв тихо хвилинку віддалік, роздивляючись, і тільки потім підійшов до дітей. Мовчки обійняв старшу Ліду. Мар’яна та Леся самі вчепилися в нього.

— Біднесенькі! Змерзли, мабуть.

— Ой змерзли, — заплакав Іван. — Там, — вказав він пальцем, — там наші батьки лежать…

— Нема вже там ваших батьків, і нікого-нікого там уже нема! Не плач, хлопче, натщесерце, не треба, — Маркус узяв Івана на руки. — От з’їси кашки, вип’єш молочка, в мене ще десь півлітра буде, зігрієшся, а потім