Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

треба все то здобути. Йому тільки сімнадцять років, але він вже знає, що тільки ті його сімнадцять років допоможуть йому. Бо всі тут під цим олов’яним небом мовчать, мов груди землі, і ніхто не хоче піти, взяти, сказати, боротись...

О, земле, земле!

Йшов, рвав і рвав її закаблуками, чіплялася за його п’ятами... Дивився на розкинуте в неладі село і видавалося, що все тут в неладі. Навіть думка, навіть душа. І от він, — юний пророк, післаний сюди знайти початок, знайти кінець, розложити добро на добро, зло на зло. Впхати в мозки і душі ясність, вигнати звідти чад, дим, правічний морок.

Між усім цим постійно стояла одна ясна постать. Має час, щоб бачити її до найменших подробиць. Так. Нема іншої мови. Він вже в її полоні. Ні, недарма і не випадково. Її вірші, це її засідка... Це сіть, влучно кинута на гладь його спокою, і він вже чує, що кінець. “О, юначе, прийди!..” Кликав його шепіт. Очі — великі і сині йшли навздогін. Чарівний неспокій лоскотливо вникав до тіла, крови, мозку... Серце напиналось, мов вітрило від вітру. Це ти, Василю? Ні, це не ти. Не кажи, не кажи... Мовчи, краще вже мовчи. Ступай далі, іди в глибину твоїх обріїв, розкривай їх, шукай за їхньою заслоною твого призначення. Шукай, шукай!..

Година, ще година і ще... Густо і швидко сутеніє... Дерева в яру вздовж Васьковеччини шумлять і здається, що там беріг моря, б’ють хвилі об граніт і з шумом відпливають. Ледве помітні сірі плямки на сірому тлі, широка долина, схил один, схил другий, десь малі вогники, собаче гавкання. Тут ось скраю хата Венеди, який прострілявся і стратив ліву ногу. Та друга Михалкова, далі Іванова... Хати й хати. Одна тут, друга там, якийсь рівчак з тернами, старими ясенами, урвище, звідкіля витікає патьоками руда, мов кров, глина.

Це вже і є село. Громе! Тож це те саме село, до якого йде Василь, щоб навчити його... Несе йому номері і плякати. Страшне, макабричне... Нема ні входу, ні виходу...

Василь пізно влазить на другий схил села. Церква тулиться в темноті, школа, мов гніздо ластівки, під двома велетенськими черешнями: між усім, розкидаючи вправо й вліво білі, в сірих шапках, хати, лежить крива, там і сям пірвана, вулиця.

Василь заходить до старости. Зветься Іван на прізвище Пустий. У нього ще світиться; має він велику з цегли хату під гладкою дахівкою.

— Дай-бо, дядьку Йване! — вітається з ним за руку. Той, трохи розчуханий, в одному чоботі, збирається спати на лаві.

— Дай-бо! — каже він повільно і байдуже... — Та що? Вже спите? — питає Василь.

— Та ... — кидає Пустий. — За день наволочишся, як сучий син... А, що там маєте?

— Та ось, — каже Василь. — Вибори! — І вивалює свої папери.

— А! Були вже в мене, — каже староста, махає рукою, нахиляється і стягає брудного чобота. — От вже чобіт не маю... — каже він, — а вам вибори в голові. Вибори! Все вибори... Куди вибори, вибрало б їх попід ребрами.

— Та от я вам кажу, Іване, що це діло не спроста...

— Не спроста? Яку каналію маємо вибирати? Що я знаю, хто там де на верху... Що я з ними, кум чи сват... Було їх у мене... Двері не зачиняються...

— Було то було, але не такі...

— Були такі, були й не такі. Он скільки нанесли паперу, — вказує кивком розчухраної голови на стіл. — Але я сказав: голосуємо по начальству і баста!

— По якому такому начальству, старосто Іване? — питає Василь і присідає на край лавиці.

— По начальству... З ґміни... Де вуйт, там і ми... Він же нам начальство...

— Нам, Іване, начальство — наша совість...

— Ге!.. Найшов начальство... Совість...

— А так, Іване... Як не крутіть, а вуйт вам совісти не заступить. А знаєте, кого хоче вуйт?

— Та кого? Пілсудського... А хіба наш єпископ не там?.. Он... Двадцять другий номер...

— Та-а-а! Двадцять другий. Ми, Іване, кажіть-не-кажіть, а самі по собі. Маємо ось шістнадцятку, і там наші люди. За них віддамо наш голос. Свій свойому ока не виклює, а Пілсудський є Пілсудський. Так, так, Іване... Кажу вам.

— Ти, Шеремето, наш... Знаємо. У тебе Україна та Україна... А я тобі скажу по щирости, як староста: ти но з тою Україною не дуже носись. Скрутять, запруть і шлюс... Можеш тоді свистати. Я ні... Я хочу ще пожити на білому світі, а Україна... Ну, що ж...

— Україна, Іване, це ми. Ви, я і все. Од себе, Іване, не втічете.

— Кажеш — не втічете? А хто там он за Шумськом поклав границю. Може, скажеш, я?

— Та... Хтозна... Може й ви. Ви ж кажете мені “по начальству”... Голосуйте собі за двадцять два, то вам не тільки під Шумськом. .. Отут о, під носом зроблять вам границю... Думаєте, що?.. Що вам хтось візьме та дасть, та помаже медом, та розжує, та й ще скаже з’їсти... Ге, ге, Іване... І за вас є розумніші.

— Мені “всьо равно”, — кидає староста понуро, ніби його вдарено довбнею.

— То то... “Всьо равно”. Недарма ви зветесь Іван Пустий. Ви, мабуть, у діда пішли, що?

— Так що ж ти хоч? Кажи! Щоб я що? Ішов проти вуйта. Я клав присягу...

— Вуйтові?

— Та кому ж...

— Ну, коли так... Дай-бо-зровля! Я нічо... Я тільки думав, що я, — Василь зводиться, ноги йому болять, збирає свої папери...

— Ну, чого... Чекай! Які там маєш папери? — каже староста. — Коли б ти був не Федорів син... Так і бить...

— Та ви, Іване, не совайтесь даремно. Ви мені цим ласку не робите. Я до сойму не йду. Я вам тільки хотів помогти. Сам я дам собі раду. Але так і знайте: наш номер оцей! — і Василь показав Іванові шістнадцять. — А ні, то між нами розкейдиш і кнопка...

Василь залишив у старости частину паперів і пішов. Пізно вже. Свистить чорний вітер. Десь співають на зміну погоди півні. Дійшов до свого хутора і довго стукався до підпертих коромислом дверей. Вийшла мати і впустила його до хати. Василь довго й морочливо світить нафтову лямпку та відповідає на уривні запити матері.