Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

що візьміть цього хреста.

— Ви помиляєтеся, ваша величносте, — сказав Вільфор, — це офіцерський хрест.

— Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.

На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.

— Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? — запитав Вільфор.

— Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.

— Ваша величносте, — уклоняючись, відказав Вільфор, — за годину я покину Париж.

— Ідіть, — сказав король, — і якщо я вас забуду (у королів коротка пам’ять), то не бійтеся нагадати про себе... Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.

— Так, мосьпане, — сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, — ви не помилилися дверми, і кар’єра ваша забезпечена.

— Та чи надовго? — прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар’єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.

Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.

За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.

Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім’я.

«Хто може знати, що я в Парижі?» — подумав собі помічник королівського прокурора.

Повернувся слуга.

— Що там сталося? — поспитався Вільфор. — Хто дзвонив? Хто до мене добивається?

— Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.

— Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?

— Він хоче побалакати з вами.

— Зі мною?

— Так.

— А який він із себе?

— Чоловік років п’ятдесяти.

— Низький? Високий?

— Як оце ви, на зріст.

— Чорнявий чи білявий?

— Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.

— А вбраний? — хутко запитав Вільфор. — Як він убраний?

— У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.

— Це він! — збліднувши, прошепотів Вільфор.

— А нехай йому! — з’явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. — Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?

— Батьку! — вигукнув Вільфор. — То я не помилився... Так я і думав, що це ви...

— А якщо ти думав, що це я, — провадив гість, ставляючи в куток ціпка і кидаючи капелюха на стілець, — то дозволь тобі сказати, любий Жераре, що з твого боку не дуже ґречно змушувати мене чекати.

— Ідіть, Жермене, — сказав Вільфор.

Слуга пішов із виразом подиву на обличчі.

XII. Батько і син

Пан Нуартьє, — бо то був таки він, — стежив очима за слугою, аж за ним зачинилися двері; потім, остерігаючись, либонь, щоб слуга не підслуховував із передпокою, знову прохилив двері; та осторога виявилася слушною, і проворність, із якою Жермен відскочив, не залишала сумнівів у тому, що й він не позбавлений лихої звички, яка погубила наших пращурів. Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього.

— Знаєш, Жераре, — сказав він синові з усмішкою, справжній сенс якої визначити було нелегко, — не можна сказати, щоб ти був у захваті від зустрічі зі мною.

— Що ви, батьку, я страшенно радий; та, зізнатися, я так мало розраховував на ваші відвідини, що вони мене трохи збентежили.

— Але ж, друже мій, — провадив пан Нуартьє, сідаючи у фотель, — я міг би сказати вам те саме. Як? Ви пишете мені, що ваші заручини призначені в Марселі на двадцять восьме лютого, а третього березня ви в Парижі?

— Так, тут, — відказав Жерар, присуваючись до пана Нуартьє, — та ви на мене не нарікайте; я приїхав сюди заради вас, і, може, мій приїзд порятує вас.

— Он як! — сказав Нуартьє, лінькувато розсівшись у фотелі. — Що ж, розкажіть мені, пане прокуроре, у чім річ, це дуже цікаво...

— Чули ви про бонапартистський клуб на вулиці Сен-Жак?

— У п’ятдесят третьому будинку? Авжеж, я його голова.

— Батьку, ваша незворушність мене жахає!

— Що ти хочеш, любий! Чоловік, якому ухвалили смертний вирок монтаньяри[12], який утік із Парижа у возі із сіном, ховався в бордоських степах від Робесп’єрових нишпорок, — такий чоловік багато до чого звик. Отож, гайда далі. Що ж сталося в тому клубі на вулиці Сен-Жак?

— Сталося те, що туди запросили генерала Кенеля і що цього генерала, після того як він вийшов із дому о дев’ятій вечора, через два дні знайшли в Сені.

— І хто ж розповів вам про цей цікавенький випадок?

— Сам король.

— А ось я, — сказав Нуартьє, — у відповідь можу сповістити вам новину.

— Здається мені, я її вже знаю.

— То ви знаєте про висадження його величності імператора?

— Мовчіть, батьку, благаю вас; по-перше, заради вас самих, а далі й заради мене. Авжеж, знав я цю новину, і знав навіть раніше, ніж ви, бо три дні мчав із Марселя до Парижа і скуб на собі чуприну, бо не міг перекинути через двісті льє ту думку, що пече мене вогнем.

— Три дні тому? Та ви з глузду зсунулися! Три дні тому імператор ще не висаджувався.

— Так, але я вже знав про його наміри.

— Яким це чином?

— Із листа з острова Ельба, який був адресований вам.

— Мені?

— Авжеж, вам; я перехопив його в гінця. Якби той лист потрапив до рук іншого, може, вас уже й розстріляли б.

Вільфорів батько зареготав.

— Либонь, — сказав він, — Бурбони навчилися в імператора діяти негайно... Розстріляли! Друже мій, ви так поспішаєте! А де той лист? Знаючи вас, я певен, що ви його добряче заховали.

— Я спалив його дощенту, бо цей лист — ваш смертний вирок.

— І край вашій кар’єрі, — зимно мовив Нуартьє. — Еге ж, правда ваша, та мені немає чого боятися, якщо ви взяли мене під своє крило.

— Ще й надто, я вас рятую!

— Он як? Цікаво! Поясніть.

— Повернімося до клубу на вулиці Сен-Жак.

— Бачу, цей клуб не на жарт хвилює панів поліцаїв. Чому ж так недбало шукають вони його? Давно знайшли б!

— Не знайшли, та на слід натрапили.

— Це сакраментальні слова, знаю; коли поліція безсила, вона каже, що натрапила на слід, і уряд спокійно чекає, аж вона з’явиться з винуватим виглядом і доповість, що слід той згубила.

— Так, але знайшли труп; генерал Кенель мертвий, а у всіх країнах світу це зветься вбивством.

— Убивством? Та ж немає ніяких доказів того, що генерала забили. У Сені щодня знаходять людей, що кинулись у воду з відчаю чи втопилися, бо не вміли плавати.