Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо... — Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.

В цей самий час із вітальні вибіг Петя.

Петя був тепер гарний, рум’яний, п’ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Смоленським, таємно вирішив, що піде в гусари.

Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.

Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари.

П’єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі.

Петя смикнув П’єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.

— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, ради бога? Лише на вас надія, — казав Петя.

— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все.

— Ну що, mon cher[54], ну що, дістали маніфест? — спитав старий граф. — А графинечка була на обідні у Разумовських, молитву нову чула. Дуже гарна, каже.

— Дістав, — відповів П’єр. — Завтра государ буде... Незвичайні дворянські збори і, кажуть, по десяти з тисячі набір. До речі, поздоровляю вас.

— Так, так, хвалити бога. Ну, а з армії що?

— Наші знову відступили. Під Смоленськом уже, кажуть, — відповів П’єр.

— Боже мій, боже мій! — сказав граф. — А де маніфест?

— Відозва! А, справді! — П’єр почав шукати по кишенях паперів і не міг знайти їх. Все ще облапуючи кишені, він поцілував у руку графиню, що ввійшла, і стурбовано оглядався, очевидно чекаючи Наташу, яка не співала більше, але й не приходила до вітальні.

— Їй-бо, не знаю, куди я його дів, — сказав він.

— Ото вже розгубить усе, — сказала графиня.

Наташа ввійшла з розчуленим, схвильованим обличчям і сіла, мовчки дивлячись на П’єра. Тільки-но вона ввійшла до кімнати, П’єрове обличчя, досі похмуре, засяяло, і він, усе шукаючи паперів, кілька разів поглядав на неї.

— Їй-бо, я поїду на часину, я вдома забув. Неодмінно...

— Ну, на обід спізнитеся.

— Ох, і кучер поїхав.

Але Соня, пішовши до передпокою шукати паперів, знайшла їх у П’єровому капелюсі, — він старанно заклав їх за підшивку. П’єр хотів був читати.

— Ні, по обіді, — сказав старий граф, як видно, в цьому читанні передбачаючи велику втіху.

За обідом, за яким пили шампанське за здоров’я нового георгіївського кавалера, Шиншин розповідав міські новини про хворобу старої грузинської княгині, про те, що Метів’є зник з Москви, і про те, що до Растопчина привели якогось німця й заявили йому, що це шампіньйон (так розповідав сам граф Растопчин), і як граф Растопчин наказав шампіньйона відпустити, сказавши народові, що це не шампіньйон, а просто старий гриб німець.

— Хапають, хапають, — сказав граф, — я графині й так кажу, щоб менше розмовляла по-французькому. Тепер це час.

— А чули? — сказав Шиншин. — Князь Голіцин російського вчителя взяв, — по-російському вчиться — il commence à devenir dangereux de parler français dans les rues[55].

— Ну що ж, графе Петре Кириловичу, як ополчення збиратимуть, і вам доведеться на коня? — сказав старий граф, звертаючись до П’єра.

П’єр був мовчазний і задумливий під час усього цього обіду. Він, наче не розуміючи, подивився на графа при цих словах.

— Так, так, на війну, — сказав він. — Ні! Який з мене воїн! А втім, усе так чудно, так чудно! Та я й сам не розумію. Я не знаю, я такий далекий від військових смаків, але тепер же ніхто за себе відповідати не може.

По обіді граф умостився спокійно в крісло і з серйозним обличчям попросив Соню, яка славилася майстерністю читання, читати.

«Першопрестольній столиці нашій Москві.

„Ворог з великими силами перейшов межі Росії. Він іде розоряти любу нашу вітчизну“, — старанно читала Соня своїм тоненьким голоском. Граф, заплющивши очі, слухав, поривчасто зітхаючи в деяких місцях.

Наташа сиділа, витягнувшись, допитливо і прямо дивлячись то на батька, то на П’єра.

П’єр почував на собі її погляд і силкувався не оглядатись. Графиня несхвально і сердито похитувала головою проти кожного урочистого вислову маніфесту. Вона в усіх цих словах бачила тільки те, що небезпеки, які загрожують її синові, ще не скоро припиняться. Шиншин, склавши рота в глузливу усмішку, очевидно приготувався глузувати з того, що перше трапиться для глузування: з Сониного читання, з того, що скаже граф, навіть із самої відозви, якщо не трапиться кращого приводу.

Прочитавши про небезпеки, що загрожують Росії, про надії, які покладає государ на Москву й особливо на славнозвісне дворянство, Соня з тремтінням голосу, що походило переважно від уваги, з якою її слухали, прочитала останні слова: „Ми не забаримося самі стати посеред народу свого в цій столиці та в інших держави нашої місцях для наради і керування всіма нашими ополченнями, як тими, що нині перепиняють шляхи ворогові, так і заново упорядженими на поразку оного, скрізь, де тільки з’явиться. Хай же окошиться загибель, в яку він гадає ввергнути нас, на голові його, і визволена від рабства Європа хай звеличить ім’я Росії!“»

— Оце так! — вигукнув граф, розплющуючи мокрі очі і кілька разів уриваючи мову від сопіння, неначе до носа йому підносили пляшечку з міцною оцтовою сіллю. — Тільки хай скаже государ, ми все пожертвуємо і нічого не пошкодуємо.

Шиншин ще не встиг сказати вже підготовленого жарту на графів патріотизм, як Наташа схопилась зі свого місця й підбігла до батька.

— Який чудесний цей тато! — промовила вона, цілуючи його, і знову глянула на П’єра з тим несвідомим кокетством, що повернулось до неї разом з її жвавістю.

— Оце патріотка! — сказав Шиншин.

— Зовсім не патріотка, а просто... — ображено відповіла Наташа. — Вам усе смішно, а це зовсім не жарти...

— Які жарти! — повторив граф. — Хай він тільки слово скаже, ми всі підемо... Ми не німці які-небудь...

— А помітили ви, — сказав П’єр, — що сказано: «для наради».

— Ну вже хоч би там для чого...

В цей час Петя, на якого ніхто не звертав уваги, підійшов до батька і, весь червоний, ламким, то тонким, то грубим голосом, сказав:

— Ну, тепер, татусю, я категорично скажу — і матусю теж, як хочете, — я категорично