Читати книгу - "Танок драконів"

буде Мантарис, якщо вона старими валірійськими шляхами вирушить на захід. А якщо попливе морем, ну... її флоту доведеться запасатися харчами й водою у Волантисі.

— Сушею чи морем, а від Міріна до Волантиса — багато льє,— зауважив Тиріон.

— П’ятсот п’ятдесят, якщо летіти драконом через пустелі, гори, трясовини й населені привидами руїни. Дорогою загине чимало людей, та зацілілі, заки дійдуть до Волантиса, загартуються... а там на них уже чекатимете ви з Грифом, зі свіжими силами й достатньою кількістю кораблів, щоб доправити їх через море у Вестерос.

Тиріон пригадав усе, що знав про Волантис — найстаріше й найвеличніше з дев’ятьох вільних міст. Навіть своїм обрубком носа він занюхав, що тут нечисто.

— Подейкують, що у Волантисі на одного вільнонародженого припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка зруйнувала работоргівлю? — запитав він і тицьнув пальцем у Іліріо.— От вам, наприклад, навіщо це? Можливо, за законами Пентоса рабство і заборонене, однак ви в цю торгівлю теж запхали пальчика, а може, й цілу руку. Проте ви чомусь плетете інтриги на користь королеви драконів, а не проти неї. Чому? Що ви сподіваєтеся отримати з королеви Данерис?

— Ви знову за своє? А ви наполегливий коротун! — Іліріо, розсміявшись, поплескав себе по череву.— Ну гаразд. Король-жебрак заприсягнувся мені, що зробить мене своїм скарбничим і справжнім лордом. Щойно він вдягне золоту корону, я зможу сам собі обрати замок... навіть Кичеру Кастерлі, якщо хочу.

В Тиріона аж вино приснуло з пошрамованого обрубка, що був колись носом.

— Ото мій лорд-батько зрадів би, почувши про таке.

— Вашому лорду-батькові не було чого перейматися. Навіщо мені якась кичера? Особняк у мене великий, ще й набагато зручніший за ваші вестероські замки, де завжди гуляють протяги. А от посада скарбничого...— товстун облупив ще одне яйце.— Люблю я грошики. Чи є солодший звук за брязкіт золота?

«Сестрині зойки, наприклад».

— А ви впевнені, що Данерис виконає братові обіцянки?

— Може, виконає, може, ні,— Іліріо відкусив половину яйця.— Я ж вам казав, мій маленький друже, не все завжди робиться заради вигоди. Можете не вірити, але старий товстий дурень, як-от я, має друзів і воліє віддячувати за любов.

«Брехун,— подумав Тиріон.— У цій авантюрі тебе приваблює щось більше за золото й замки».

— В наші дні рідко зустрінеш людину, яка дружбу цінує вище за гроші.

— Щира правда, на жаль,— озвався товстун, глухий до іронічного підтексту.

— А як це сталося, що ви так подружилися з Павуком?

— Ми стрілися ще замолоду, коли були двома зеленими хлопчаками в Пентосі.

— Вейрис сам з Мира.

— Так і є. Я познайомився з ним майже одразу, як він приїхав, втікаючи від работоргівців. Удень він спав по стічних канавах, а ночами лазив по дахах, наче кіт. А я, майже такий самий бідний, був бравом у брудних шовках, що здобував собі на життя своїм клинком. Може, ви помітили статую в мене біля басейну? Її вирізьбив Літо Маланон, коли мені було шістнадцять. Прегарна статуя, та нині я на неї не можу без сліз дивитися.

— Вік нищить нас усіх. Я он досі оплакую свій ніс. Але Вейрис...

— У Мирі він був королем злодіїв, поки його не виказав суперник. У Пентосі він вирізнявся своїм акцентом, а коли стало відомо, що він євнух, його почали цькувати й бити. Не знаю, чому в захисники він обрав мене, але ми уклали домовленість. Вейрис шпигував за дрібними злодюжками й відбирав їхню здобич. Я пропонував допомогу їхнім жертвам, обіцяючи повернути вкрадені цінності за певну плату. Незабаром усі пограбовані вже знали, що слід іти до мене, в той час як міські розбійники й гаманники шукали Вейриса... половина — щоб перерізати йому горлянку, друга половина — щоб продати йому награбоване. Ми обоє стали заможними, а коли він намуштрував своїх мишенят, забагатіли ще більше.

— На Королівському Причалі він тримав пташечок.

— Тоді ми їх називали мишенятами. Дорослі злодії були справжні йолопи: нічну здобич вони одразу спускали на вино. Вейрис надавав перевагу хлопчикам-сиротам і дівчаткам. Обирав найменших, метких і мовчазних, учив їх перелазити через стіни та спускатися через комин. А ще він учив їх читати. Золото й коштовності ми залишали звичайним злодіям. А наші мишенята цупили листи, рахункові книги, плани... а незабаром уже навчилися просто їх читати й залишати на місці. «Таємниці коштують більше за срібло й сапфіри»,— наполягав Вейрис. Атож. Я став таким поважним паном, що один з родичів правителя Пентоса видав за мене свою незайману доньку, а в цей час плітки про євнухові таланти перетнули вузьке море й досягли вух одного короля. Дуже помисливого короля, який не довіряв цілком ні власному синові, ні дружині, ні правиці — старому другові ще з юності, який надто запишався й запанів. Гадаю, решту історії ви знаєте, правда ж?

— Переважно,— визнав Тиріон.— Бачу тепер, що ви не просто сироторгівець.

Іліріо схилив голову.

— Дякую з комплімент, мій маленький друже. А я, зі свого боку, бачу, що ви саме такий розумний, як і запевняв мене лорд Вейрис,— усміхнувся він, продемонструвавши усі свої криві жовті зуби, й крикнув, щоб принесли ще один глечик мирського вогневина.

Коли магістр задрімав, поставивши глечик біля себе, Тиріон по подушках підкрався ближче, щоб звільнити глечик з м’ясистого полону й налити собі кубок. Перехиливши його, Тиріон позіхнув, налив вина знову. «Якщо нажлуктитися вогневина,— подумав він,— може, насняться дракони».

Ще самотнім малюком у глибинах Кичери Кастерлі він частенько ночами літав на драконах, вдаючи, що він — загублений Таргарієнський королевич або ж валірійський повелитель драконів, який ширяє у високості понад полями і горами. Одного разу дядьки запитали його, який подарунок хотів би він на іменини, й він попросив дракона. «Необов’язково великого. Можна й маленького, як я сам». Дядько Геріон вирішив, що нічого кумеднішого в житті не чув, але дядько Тайгет мовив: «Останній дракон здох століття тому, хлопче». Це було страшенно несправедливо, і того вечора хлопчик засинав у сльозах.

Та якщо вірити самовладцю сиру, донька Божевільного Короля висиділа трьох живих драконів. «А це на два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові». Тиріон аж на мить пошкодував, що убив батька. Хотів би він побачити батькове обличчя, коли б той дізнався, що така собі Таргарієнська королева вже прямує у Вестерос із трьома драконами, а підтримують її євнух-інтриган і сироторгівець завтовшки мало не з