Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

складаються з ліпної (горщики, сковорідки), гончарної сіроглиняної кераміки (горщики, миски), аналогічної посуду з Теремців, Сокола та інших слов’янських поселень Придністров’я гунського часу. На поселенні у Ботошанах знайдено фібулу, що датується післячерняхівським часом не пізніше V ст. н. е. Датування цих поселень V—VI ст. підтверджується й присутністю густорифлених червоноглиняних амфор, знайдених на поселеннях у Ботошанах та Додештах[178]. Ліпна кераміка типологічно добре пов’язується з посудом більш пізніх слов’янських поселень як на території Північного Подунав’я, так і Придністров’я. Гончарна подібна до посуду римського часу на тій же території. Однак треба відзначити, що, на відміну від Придністров’я, де гончарна сіроглиняна кераміка в V—VI ст. цілком виходить із ужитку, в Подунав’ї вона існує і в більш пізні часи (VI—VII ст.) на пам’ятках типу Іпотешти-Кіндешти-Чурел, а також трапляється, але в значно меншій кількості, на поселеннях типу Сучава-Шипот.

З. Курнатовська, яка спеціально займалася вивченням слов’янських пам’яток Подунав’я та Балканського півострова, цілком справедливо вважає, що домінуючим компонентом у цих культурах були слов’яни[179]. Із слов’янами вона пов’язує чотирикутні напівземлянкові житла з піччю-кам’янкою, празькі та пеньківські типи ліпних горщиків, сковорідки, трупоспалення, відомі з великого могильника Серата-Монтеору. До дакійських та дако-романських елементів вона відносить поодинокі напівземлянкові житла з вогнищем, окремі форми ліпного посуду та гончарну кераміку, що сягають провінційно-римських традицій. З. Курнатовська вирізняє також візантійські елементи як у кераміці, так і у виробах із металу.

Таким чином, нові археологічні матеріали не тільки підтверджують, але й уточнюють дані писемних джерел, що стосуються слов’ян Північного Подунав’я. Вони дозволяють віднести початок заселення слов’янами цього регіону до гунських часів, не виключаючи можливості їх інфільтрації на ці землі і в першій половині І тис. н. е. (пам’ятки типу Етулії).

Останнім часом деякими румунськими археологами здійснені спроби інтерпретувати пам’ятки типу Костиша-Ботошани та Іпотешти-Кіндешти-Чурел як поселення лише місцевого дако-романського населення. Хибність цієї інтерпретації очевидна. У Дністро-Дунайському регіоні матеріальна культура слов’ян зберігає ті ж самі риси, що й у більш північних регіонах між Дніпром та Дністром. Ні напівземлянкові житла з характерною лише для слов’ян піччю-кам’янкою, ні провідні форми кераміки (горщики празького та пеньківського типів, сковорідки) не були відомі в Північному Подунав’ї до приходу сюди слов’ян. Розселення слов’ян у Подунав’ї було тривалим процесом. Це сприяло розвитку близьких контактів із залишками місцевого дако-романського населення, що знайшло своє відображення у матеріальній культурі, яка поєднує на ряді поселень як слов’янські, так і субстратні елементи.

Протягом VI ст. н. е. слов’яни не лише заселяють дунайське Лівобережжя. Їх окремі групи поселяються на його правому березі, про що свідчить поселення празької культури біля с. Нова Черна в Болгарії.

У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві групи, й подальше їх розселення йде двома потоками. Один потік слов’янського населення, для якого характерна кераміка пеньківського типу, просувається в глиб Балканського півострова, а другий, для якого характерний посуд празького типу, рухається вверх по Дунаю. Вже у VI ст. слов’янські поселення празької культури з’являються на території Моравії та Словаччини[180]. Освоївши верхів’я Дунаю, можливо, під тиском аварів, слов’янські угруповання просуваються далі на захід і сягають верхів’їв Ельби. Досить швидко вони заселяють межиріччя Ельби та Заале, де наприкінці VI — на початку VII ст. з’являються поселення типу Дессау-Мозігкау[181]. Характер жител (квадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою) не залишають сумніву в тому, що цей регіон було заселено тим же слов’янським населенням, що й Моравію та Словаччину[182]. Поки що важко сказати, як далеко на північний захід просунулися ці угруповання. Присутність у VIII— IX ст. у Шлезвіг-Гольштинії слов’янських поселень з аналогічними житлами (Козель, Шуба та ін.) свідчить про інфільтрацію сюди невеликих груп слов’ян — вихідців із Дністро-Дунайського межиріччя.

Однак у північних районах Німеччини вони зустріли інше слов’янське населення, представлене городищами та поселеннями з керамікою типу Суків-Фельдберг. Ми вважаємо, що суківська кераміка пов’язана своїм походженням з пам’ятками типу Дзєдзіце на території Середньої та Північної Польщі. Просування на захід дзєдзіцької групи було більш масовим та інтенсивним. Нашарування з суківсько-фельдбергською керамікою передують більш пізнім горизонтам майже на всіх городищах Мекленбурзької групи й землі Шлезвіг-Гольштейн, у тому числі й Старигарді-Ольденбурзі, дослідження якого проводилось спільною німецько-українською експедицією[183].

Таким чином, на Ельбі зустрілися й схрестилися два переселенські потоки слов’ян, що рухалися з півдня, з території Моравії, на північ, та з північного сходу, з території Польщі, на захід. Як видно, ця обставина, а також вплив субстратного германського населення й більш західних германських сусідів створюють умови для виникнення багатьох нових слов’янських угруповань, кожне з яких характеризується своїми типами кераміки. Одним із них є племінне об’єднання вагрів з головним містом Старігард-Ольденбург, в основі якого лежать шари з суківсько-фельдбергським посудом. Слід відзначити, що серед ліпних керамічних форм є й деякі близькі до празького посуду, а окремі найбільш ранні житла в Ольденбурзі являють собою зрубні будівлі з глиняною піччю в одному з кутів, що, можливо, вказує на збереження якихось традицій домобудівництва Південно-Східної Європи. Таким чином, велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі, спрямоване на Балкани і на захід, почалось з території України, де й проходили основні процеси слов’янської консолідації й формування слов’янських племінних союзів.

Історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на ті етнічні групи, які залежно від історичних обставин заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавини, представлені празько-корчацькою культурою, стали не тільки предками українського народу, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають окремі історичні витоки, що сягають дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були поглинуті празько-корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавинське населення дало сіверян — предків лівобережних українців. Та частина антів, що принесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов’ян. Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене у III—IV ст. київською, а у V—VII ст. колочинською культурою, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять підтвердження в культурах VIII—X ст., що відображають стан суспільного розвитку в Східній Європі напередодні утворення Київської держави.

Глава 5

Слов’яни у VІІI—IX ст.

Процес великого розселення слов’ян, який почався в V ст., не охопив всього східнослов’янського населення. Більша його частина залишилась на старих місцях. У