Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою, а пам’ятки пеньківської культури входять одним із компонентів у волинцевську та роменську культури Дніпровського Лівобережжя, де не менш відчутні й елементи празької культури, нащадки носіїв якої наприкінці VII—VIII ст. досить інтенсивно переселялися на лівий берег Дніпра, про що йшлося вище.

Рис. 7. Поширення археологічних культур останньої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки волинцевської, II — салтівської, III — роменської, IV — боршевської культур, V — культури Луки-Райковецької, VI — слов’янські пам’ятки IX—X ст. у Центральній Європі.

Пам’ятки типу Луки-Райковецької, волинцевської та роменської культур займають величезну територію від Вісли на заході до Дону на сході. Вони уже виразно відрізняються від культур західних і південних слов’ян, зокрема у регіонах, віддалених на сотні кілометрів від вихідної території. Представлені поселеннями, городищами, безкурганними та курганними похованнями.

Їх вивчення почалося наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов’язане з такими вченими-археологами, як М. Ю. Макаренко, Ф. М. Мовчанівський, О. А. Спіцин, І. І. Ляпушкін, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, А. Т. Сміленко, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко та ін.[184]. В житловому будівництві цих культур продовжуються традиції попереднього періоду, воно представлене квадратними напівземлянками зрубної або стовпової конструкції. В одному з кутів житла, переважно в північній частині, стояла піч-кам’янка або піч, споруджена з глини, основа якої найчастіше вирізана в материковому останці.

Рис. 8. Ліпний горщик VII—VIII ст. з поселення Рашків І.

Незважаючи на те що процес розселення слов’ян ще триває, збільшується число поселень, з’являється значна кількість городищ, укріплених земляними валами та ровами, заповненими водою (Лука-Райковецька, Буківна, Стільсько, Новотроїцьке, Монастирьок та ін.). За своїм соціальним призначенням деякі з них виконували функцію городищ-сховищ, інші були заселені постійно. Помітно зростає матеріальна культура, поліпшується оснащення землеробства, розширюється реміснича діяльність.

Городища стають крупними ремісничими центрами й осередками торгівлі, виконують функції оборонних, політичних та адміністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті.

Рис. 9. Ранньогончарний горщик VIII—IX ст. з поселення Рашків І.

Поховальні пам’ятки VIII— X ст. досліджені значно краще, ніж поховання V—VII ст., але меншою мірою, ніж синхронні їм поселення і городища. Як і в попередніх слов’янських культурах, небіжчиків ховали за обрядом трупоспалення в урні або ямці. Але в цей час, крім плоских могил, значно більше з’являється могил-курганів. Поховальний обряд цього часу значною мірою відповідає опису давньоруського літописця: «Мертвеца сжигаху и посемь собравше кости вложаху в судину малу и поставяху на столпе (тобто у курганному насипі. — В. Б.) на путѣх»[185]. Починаючи з X ст. поступово трупоспалення замінюється трупопокладеннями.

Рис. 10. Скарб срібних прикрас, знайдений на Пастирському городищі у 1992 р.

На Волині і Прикарпатті відомі й культові пам’ятки — святилища, в центрі яких, на площі, нерідко трапляються залишки жертовних вогнищ, а інколи кам’яні фігури поганських богів.

Змінюється керамічний комплекс. Поряд з ліпним посудом, який кількісно переважає, з’являються посудини, виготовлені на примітивному гончарному колі. Вони багато орнаментовані врізними лініями. Особливо практикується орнамент у вигляді хвилястих смуг. Інколи орнаментом вкрита вся поверхня посудини. Крім посуду на пам’ятках VIII—IX ст. знайдено велику кількість знарядь праці, пов’язаних із землеробством і ремеслами. Це наральники, мотики, серпи, коси-горбуші, жорна, розтиральники, сокири, тесла, долота, різці для токарного станка, відливні форми, пряслиця тощо. З предметів озброєння виявлено наконечники списів, дротиків, стріл. Прикрасами служили скроневі кільця (бронзові та срібні), сережки-лунниці, підвіски, браслети, каблучки.

рис. 11. Поширення пам’яток VIII—X ст. і літописних слов’янських племен:

І — пам’ятки райковецької, II — волинцевської, III — роменської культур.

Основним питанням етнокультурної карти Східної Європи останньої чверті І тис. н. е. є визначення культурних ознак племінних союзів та племен, згаданих літописом. Їх вважали територіальними об’єднаннями (С. М. Середонін, В. Й. Ключевський), окремими етнографічними або етнічними групами (М. С. Грушевський, О. О. Шахматов, О. А. Спіцин), політично-географічними утвореннями (М. П. Барсов та інші). В. В. Седов, А. Т. Сміленко за Б. О. Рибаковим вважають, що літописні племена слід розглядати як політично-племінні об’єднання[186]. Це підтверджують й археологічні джерела, які фіксують на території України та суміжних областей Білорусі та Росії крупні культурні ареали, що характеризуються спільними етнографічними ознаками й свідчать про крупні племінні союзи. Такі археологічні культури V—VII ст., як празька та пеньківська, а в VIII—X ст. райковецька, не могли належати лише окремим поодиноким племенам. Разом з тим при поглибленому вивченні в їхніх межах виокремлюються групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єднання.

Одним із найраніших східнослов’янських племен, яке виокремилося вже в VII ст., є дуліби. Літописець згадує їх у зв’язку з нападом на них аварів за часів імператора Іраклія (610—641): «... си же обри воеваху на словенах и примучиша дулеби, сущая словени и насилье творяху женам дулебским»[187]. Дуліби, а за ними й бужани, волиняни займали територію західної Волині та Верхнього Подністров’я. На це вказують і топоніми, похідні від назви дуліби. З ними пов’язуються пам’ятки празької культури та Луки-Райковецької, розташовані в цих областях. З цього випливає, що дуліби у VI—VII ст. становили частину, а власне, серцевину склавинської спільноти, а не антської, як це вважалося раніше.

Л. Нідерле та інші історики вважають, що назви бужан, волинян утворилися пізніше, ніж назва дуліби, і означають одне й те саме плем’я[188]. На відміну від назви дуліби, яку Б. Д. Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування, що походять від назв рік і таких міст, як Волинь та Буськ, які були свого часу значними економічними й політичними центрами. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Константин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бужан і волинян[189]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов’ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і «воєваша на царя Ираклия»[190], можна з упевненістю сказати, що назва дулібів у цей час існувала. Про