Читати книгу - "Біле Ікло"

Білого Ікла зненавиділи й люди, і собаки. У цей період свого життя він не знав ані хвилини спокою. Він налаштував проти себе людей і тварин. Пси зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив у постійній напрузі, завжди насторожі, готовий будь-якої хвилини напасти й відбити напад, із блискавичною швидкістю вчепитися зубами або зі злісним гарчанням відскочити.

Що стосується гарчання, то він гарчав голосніше й страшніше за всіх собак у таборі. Мета гарчання – застерегти й налякати, і послуговуватися ним треба було вміти. Біле Ікло знав, як і коли вдатися до цього засобу. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злісного, страшного та грізного. Із судомно зморщеним носом, зі скуйовдженою шерстю, що так і ходила хвилями, з висолопленим червоним язиком, притиснутими вухами, очима, що горять ненавистю, піднятими губами й вискаленими іклами, з яких стікала слина, він міг зупинити напад будь-якого ворога. Незначне зволікання з боку останнього давало Білому Іклу час обміркувати план дій. Часто траплялося, що нападник після такої паузи зовсім відмовлявся від боротьби. І навіть від великих собак Білому Іклу, завдяки грізному гарчанню, не раз таланило йти з честю.

Біле Ікло був знехтуваний, але своїми кривавими прийомами й видатною енергією він змушував зграю дорого платити за ті переслідування, яким вона піддавала його. Йому забороняли приєднатися до зграї, і він, хоч як це дивно, домігся того, що жоден із цуценят не насмілювався відокремитися від зграї. Біле Ікло не допускав цього. Боячись його хитрості й вивертів, молоді собаки, за винятком Лип-Липа, не зважувалися бігати самі; наживши собі страшного ворога, вони змушені були триматися разом, щоб коли буде потреба, захищати один одного. Цуценя, що наважувалося з’явитися на березі річки саме, знаходило там смерть або, дико горлаючи зі страху й болю, волаючи так, що здіймало на ноги весь табір, рятувалося втечею від вовченяти.

Але напади Білого Ікла не припинилися й тоді, коли щенята твердо засвоїли, що їм варто триматися гуртом. Він нападав на них, коли вони були поодинці, а вони накидалися на нього всією зграєю. Самого вигляду Білого Ікла було досить, щоб розлютити їх, і в таких випадках тільки швидкість ніг рятувала його від жорстокої розправи. Але горе було тому собаці, що випереджав зграю. Біле Ікло навчився зненацька розвертатися й устигав скалічити знахабнілого переслідувача раніше, ніж зграя могла добігти. Це траплялося часто, тому що в запалі гонитви собаки не раз забували про обачність, тоді як Біле Ікло ніколи не втрачав розуму. Озираючись у бігу, він готовий був щохвилини обернутися й кинутися на переслідувача, що необережно випередив зграю.

Молоді собаки взагалі люблять гратися, тож, користуючись зі становища, що склалося, по-своєму, вони перетворили цю війну в гру. Переслідування Білого Ікла зробилося улюбленою забавою, якщо не завжди смертельною, то, у будь-якому разі, небезпечною. Біле Ікло, знаючи прудкість своїх ніг, не боявся віддалятися від стоянки. Марно очікуючи повернення своєї матері, він бавився тим, що заманював зграю в ліси, які оточували стоянку, де вона щораз неминуче випускала його з уваги. Через шум і гавкіт він завжди міг визначити місцезнаходження зграї, а сам тим часом нечутною м’якою ходою, успадкованою від батьків, тихо прослизав між деревами. Крім того, зв’язок між ним і природою був ближчим і безпосереднішим, отож він краще за псів знав усі її таємниці. Улюбленою його витівкою було переплисти річку, збивши таким чином зграю зі сліду, і залягти в сусідніх хащах, прислухаючись до її голосного схвильованого гавкання.

Його ненавиділи собаки й люди, неприборканий, постійно заклопотаний боротьбою, юний вовк розвивався швидко, але однобічно. На цьому ґрунті не могла розвинутися чутливість або розквітнути прихильність. Про такі речі він не мав уявлення. Його правилом було: слухатися сильних і кривдити слабких. Сірий Бобер був богом, і богом сильним, тому Біле Ікло корився йому. Але пси молоді й менші за нього були слабкими і їх треба було знищувати. Розвиток його йшов у напрямку сили. Під постійною загрозою каліцтва, ба навіть смерті його хижацькі й оборонні здібності розвинулися значно ліпше, ніж убачалося. Він став бігати швидше за інших собак, зробився дужчим, хитрішим, витривалішим, зліснішим, натренував залізні м’язи й значно переважав розумом своїх ворогів. Якби він не набув цих властивостей, то нізащо не вижив би в тому ворожому середовищі, що оточувало його.

Розділ ІV

Шлях богів

Наприкінці року, коли дні стали коротші, а морози подужчали, Білому Іклу випала нагода втекти. Уже кілька днів у індіанському таборі панувала метушня. Літній табір знімався, і плем’я, склавши все своє майно, збиралося йти на полювання. Біле Ікло з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося, і, коли вігвами були розібрані, а скарб покладений у піроги, він усе зрозумів. Піроги почали вже відчалювати й частина їх зникла за поворотом ріки.

Він цілком свідомо відстав і, дочекавшися слушного випадку, вислизнув із табору й зник у лісових хащіх. Тут, за річкою, що починала братися кригою, він старанно замів свій слід. Потім він проповз у саму гущавину кущів і став чекати. Час спливав, і він кілька разів засинав і знову прокидався. Востаннє молодого вовка збудив голос Сірого Бобра, що кликав його. За ним почулися й інші голоси, і Біле Ікло зрозумів, що дружина Сірого Бобра і його син Міт-Са також шукають його.

Біле Ікло тремтів зо страху, і хоча в нього з’явилося бажання вилізти із засідки, він утримався від цього. Через деякий час голоси стихли, і Біле Ікло виповз із кущів, щоб насолодитися успіхом своєї справи. Настали сутінки, і якийсь час він грався в лісі, насолоджуючись волею. Аж раптом, зовсім зненацька, він відчув себе самотнім. Він сів, щоб обміркувати своє становище, розгублено прислухаючись до лісової тиші. Безмовність, що його оточувала, здавалася йому лиховісною. Він відчував навколо себе незриму, тривожну небезпеку. Обриси дерев і похмурі тіні здавалися йому підозрілими; у них, можливо, ховалося невідоме.

Крім того, стало дуже холодно. Поблизу не було теплої стіни намету, біля якої можна прилягти відпочити. Лапи його мерзнули, і він навперемінно піднімав то одну передню лапу, то другу. Він прикрив їх своїм пухнастим хвостом і поринув у спогади. У цьому не було нічого дивного. Вовчий мозок за час перебування з людьми запам’ятав цілу низку картин. Біле Ікло подумки уявив собі табір, намети й полум’я багать. Він почув різкі голоси жінок, низькі грубі голоси чоловіків, гарчання собак. Він