Читати книгу - "Балакучий пакунок"

знадобиться підмога, зважаючи на те, де росте рута.

— А де ж вона росте, друже? — поцікавився Венслідейл.

— На галявині посеред Мандрагорового лісу на Острові вовкулак, — лиховісно промовив Папуга.

— Ой-ой-ой! — раптом заверещав Венслідейл, згинаючись вдвоє і хапаючись за поперек. — Ой, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!

Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.

— Ох-ох-ох, — простогнав нещасний. — Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою мученика горностая, якому вже, мабуть, недовго залишилося топтати ряст. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. Ой, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!

— Та помовч уже нарешті, — обірвав його Папуга. — Я тебе підманув. Ми на тебе не розраховували.

— Ні? — зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі з хустинкою на лобі. — То ти просто пожартував з мене? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, — це дуже брутально і жорстоко.

— Не страшно, переживеш, — весело промовив Папуга. — А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити нас чаєм, ми вже підемо.

— Любий друже, — прошепотів Венслідейл, — за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав вони називаються?

— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.

— Ти хочеш сказати, що вони ще більші можуть вирости? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має дуже великий будинок.

— Ну, гаразд. Хоч би там що було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до своїх єдинорогів, осідлали їх і поїхали.

— Що ж, — підсумував Папуга, — схоже, справа потроху просувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.

— А які вони, ті грифони? — спитав Пітер.

— Н-у-у-у, — задумався Папуга, — як на мене, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова і крила — як у орла. До речі, крила в наших грифонів суто декоративні, літати, звичайно, вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші радше піщаної масті. Як я вже казав, вони лагідні і працьовиті, головне їхнє завдання — добувати і накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли би.

— І більше нічого вони не роблять? — спитав Саймон.

— Ні, — відповів Папуга. — Вони добрі поважні хлопці, але майже повністю позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г. Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледве вдалося відшукати три пари — лише три! — у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди і заснували колонію. Вони розробляють єдине в Міфології родовище золота і роблять це надзвичайно вправно.

Поки вершники собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу мішаним лісом із пляшковими і корковими деревами. Й ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима мандрівників постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі виднілося безліч тунелів, що вели вглиб, — очевидно, це були шахти. Безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали звідти навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на семи велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.

Тільки-но наповнені вагонетки під’їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, і воно миттєво плавилось. Із другого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його в форми, подібні на цеглини. Коли золото застигало і тверднуло, інші троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки і везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів — вони лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили за усім довкола блискучими золотими очима.

Щойно один із вартових угледів невеличку кавалькаду єдинорогів, відразу підхопився, розправив крила і тричі протрубив у тонкий золотий ріжок. Усі грифони негайно покинули свої справи й обступили прибульців, а з шахт почали виходити все нові й нові грифони, вкриті іскристим золотим пилом. Невдовзі гості стояли в оточенні приблизно п’ятдесяти грифонів. Діти готові були погодитися з Папугою щодо зовнішності цих істот: вони справді були гарні — завбільшки з дуже великих собак, із тулубом лева і в лев’ячій шкурі пісочного кольору. Великі орлині голови, яким надавали грізного вигляду міцні вигнуті дзьоби, все-таки викликали симпатію завдяки виразним великим очам. Крила свої грифони час від часу здіймали над головою, розправляли і сплескували ними, як це роблять великі хижі птахи.

— Доброго ранку, доброго ранку, золотарі-грифони, — звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. — Я привіз вам вітання від Г. Г.

Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:

— Доброго ранку! — і виштовхнули наперед оратора.

— Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, — промовив він глибоким басом.

— Є! Так є! — хором вигукнули грифони, киваючи головами.

— Ми чули, що василіски вбили вас і Г. Г. що ви двоє є вбиті, і ми були дуже сумні, — вів далі оратор.

— Ми обидва — і я, як бачите, і Г. Г. — при доброму здоров’ї, — сказав Папуга. — Єдине лихо — василіски зробилися зовсім некеровані.

— То є дуже погано, — сказав грифон. — Василіски не мають бути зовсім некеровані.

— Звичайно, — продовжував Папуга. — Але вони, до того ж, викрали наші великі книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати книги — я разом із цими дітьми.

— Друзі герра Папуги є наші друзі теж, — сказав грифон і вклонився.

— Василіскам треба дати добрий урок, — вів далі Папуга. — Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю щодня. Хто знає, чим це скінчиться! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.

— Що? — рикнули грифони в один голос. — Ми не є на то згодні.

— Отакі-от справи, — підсумував Папуга. — І, власне, цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів і жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли