Читати книгу - "Вигнання з раю"

розуму, бо ж тільки людина наділена цим найвищим дарунком природи і має повернути його природі сторицею так само, як на місці посіяної зернини виростає сто зернин, а з одного колоска — сто колосків.

Здавалося б: що там якась площа в новому селі? В масштабах загальнодержавних це, може, й дрібниця, але для району, надто для села, питання вмить набрало значення вкрай принципового. Ось виросте новий Світлоярськ, проляжуть побіля прекрасних, вкритих шифером, будиночків рівні вулиці, на головному в’їзді до села довкола великої круглої площі постануть Будинок культури, школа, торговельний центр, колгоспна контора, посередині площі споруджено буде монумент на честь Радянської влади, а вже цю площу головна вулиця з’єднає з іншою площею, сказати б робочою, бо з неї йтимуть дороги до ферм, у поля, до механізаторської бригади, до колгоспного консервного заводу і до дитячих дошкільних закладів, не площа в звичайному розумінні, а така собі світлоярівська етуаль, вищий вияв симетричності світлоярівського розташування, і для гідного увінчання архітектурної мислі треба було знайти належну окрасу для цієї площі, окрасу, в якій, за висловом поета, злилися б троянди й виноград, красиве і корисне. Ось тут і виникло питання: що поставити на площі? Телеграфом запитали столичного архітектора: що він мав на увазі? Той відповів, що нічого не мав на увазі. Тоді карпоярівці обурились і уповноважили дядька Зновобрать запитати архітектора: як то він нічого не мав на увазі? Виявилося, дещо мав. І не дещо, а свого друга, молодого, ще нікому не відомого, але, звісно ж, геніального скульптора, якого архітектор негайно ж послав до Карпового Яру, попередивши відповідно телеграмою: стрічайте, вітайте, уповайте.

Скульптор виявився трохи старшим за Самуся-комбайнера, але Самусь на той час уже набув районного розголосу, чого про представника інтелігенції, на жаль, сказати ще не можна було. Але хлопець він був симпатичний, одразу став з усіма запанібрата, брався всім помагати, і Щусям, і Самусям, знався й на техніці, й на ремеслі, вмів косити, молотити, їсти й сміятися, надто ж сміятися, бо мав такі міцні й білі зуби і так зблискував ними з-під чорних густих вусів, а до того ж ще й додавав переблиску великими очима з-під ще густіших брів, що карпоярівські дівчата одразу повірили в його геніальність. Але скульптор належав до серйозних і сумлінних художників і вельми добре знав, що головне завдання справжнього митця — вивчати життя. Він взявся за справу досить успішно і вже за два дні виявив, що найцікавішим мистецьким об’єктом у Карповім Яру для такого молодого митця, як він, можуть бути сестри, звані Смачними Кабачечками, хата яких, до речі, в новому селі запланована саме з виходом на оту конфліктну площу.

Дівчат у Карповім Яру вже на той час налічувалось стільки, що описати їх просто несила, але про Смачних Кабачечків змовчати гріх, навіть якби й не надмірна увага до них служителя муз. Були вони з родини Гайдуків, корені їхні губилися в глибині століть, коли до Карпового Яру слідом за Щусями й Самусями, слідом за Левенцями, Надутими, Безтурботними і Дудками примандрував звідкись болгарин Гайдук, вибрав собі шмат землі по той бік Левенцевої левади і став розводити там таку городину, про яку в тих краях ніколи й не чувано. Відтоді всі Гайдуки з покоління в покоління були славетними городниками в Карповім Яру, а останній з них, Іван, очолив колгоспну городню бригаду, в яку, крім нього самого, входила його дружина Векла, білокоса, пишна молодиця, і дві доньки, Нилька й Милька, прозвані не знати й ким Смачними Кабачечками, бо дівчата були справді такі ніжні, пещені і білотілі, ніби Гайдук їх ще з колиски обкладав хроном та петрушкою, купав у любистку і годував тими незнаними травами, що ними харчуються птиці небесні, а до революції споживали і янголи, поки їх не усунули, як пережиток. Між сестрами була різниця на рік, але вони виглядали близнятами, тільки й того, що Нилька чорнява — в батька, а Милька білява — в матір. Проти сонця вони пражилися з якоюсь невситимістю, але воно їх мовби милувало, чи що, не спалювало їхньої шкіри, а тільки ледь-ледь гладило, вкриваючи ніжно-золотистою смагою. В землі порпалися своїми ніжними пальчиками відважно і, можна сказати, відчайдушно, але земля не бруднила їм рук, а ніби прикрашала, і долоні їхні в дрібненьких грудочках мокрого чорнозему були мовби обнизані небаченими чорними перлинками. Від матері сестри успадкували ліниву красу і неповторну грацію рухів; од батька — сонцелюбство, вітролюбство, дощолюбство і просто неймовірне замилування свободою.

Цю свободу вони найперше виявляли в одязі, зводячи його, власне, до мінімуму і відкриваючи сонцю й вітрові все, що можна відкрити, так ніби хотіли поєднатися з природою, дивними витворами якої вони були самі. Батько їхній Іван Гайдук теж не вельми обтяжував себе одягом. Охоче показував своє лите, мов у мідного божка, тіло, любив носити підштаники з поворозочками, так що ті поворозочки виглядали навіть з-під штанів, спідніх сорочок не визнавав зовсім, верхні надягав тільки з представницькими цілями, тобто йдучи до колгоспної контори або до крамниці, і страшенно лаявся, що в сорочках тепер немає таких, як колись, підоплічок:

«Начальників наплодили на кожне „чхи!“, а підоплічки ніхто не вміє вшити!» Таємницею лишалася ця Гайдукова туга за підоплічкою, надто ж беручи до уваги його нехіть до сорочок взагалі. Але все це не має ніякого значення для нашої розповіді, бо нас цікавлять тільки Смачні Кабачечки. Хто їх назвав і коли — це лишиться такою самою таємницею, як і те, хто назвав Кавказ Кавказом, Європу Європою, вухо вухом, а буряк буряком. Та хіба це грає якусь роль в існуючому світопорядку? Головне, що скульптор (звали його Дереберя) одразу запримітив Смачних Кабачечків, належно оцінив їх і слушно вирішив, що кращого об’єкта для вивчення життя в цій частині України годі й шукати. Вже з цього можна судити, що чоловік він був не зовсім дурний, хоч дуже розумним теж назвати його важко, бо тоді як же можна пояснити ту обставину, що Дереберя не взяв до уваги карпоярівських хлопців. Ну, хай зневажив і змаловажив більшість, але коли ти приїхав споруджувати колгоспний монумент, то повинен знати бодай кількох славетних представників цього колгоспу, а з-поміж них хоч і не найпершого, але й не останнього Самуся! Самусь входив у славу, мов реактивний стартувальник, він уже полишив позаду самого Безкоровайного, який, щоправда, сприймав вознесення свого учня без особливого захвату, на що Самусь досить спокійно прореагував: «Все правильно. Старе відмирає,