Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

попри польську кольонію Добра, до якого почала стріляти польська банда. Повстанці вирушили в атаку на ворога. Банду розбито і попалено більшу кількість польських будинків. По стороні УПА був один убитий. По стороні ворога 25 убитих. Здобутків не було жодних».

Один із повстанських описів польських антиукраїнських акцій 1943 р. про початок антипольських дій УПА розповідає як про відповідь на провокацію. «Між іншим, ― читаємо тут, ― заслугою польської провокації є злочинний погром німцями кількох українських сіл на Горохівщині (Волинь). А саме 10 квітня цього року дуже рано приїхало до села Княже около 200 німецьких поліцистів і, послугуючись готовими списками, почали мордувати цілі родини, грабувати й палити. Вбито і живцем спалено около 425 українців. Згоріло кругло 60 господарств. В той спосіб знищили ще 5 сел, між іншим Квасів, Охлопів і ін. Коли виявилось, що списки жертв виготовили для німців місцеві зорганізовані поляки, українські партизани Української Повстанчої Армії почали у відповідь по всій Волині самооборонну акцію перед терором німців і поляків. Тому поляки тікають з Волині у Галичину, де знаходять притулок у лігеншафтах».

Цікаву інформацію про антипольські виступи весни 1943 р. подає Василь Левкович, на той момент командир однієї з повстанських сотень. «Довелося і моїм двом чотам враз із вищезгаданою боївкою очищувати від поляків село Пняки, ― читаємо в його мемуарах. ― Фактично ми не старалися їх знищувати, а просто виганяли з села, піднявши стрілянину для постраху. У Пняках, наприклад, не було ні одного вбитого, а всіх вигнано за межі їхнього села. Звичайно вони подавалися на захід за Буг, тобто на корінні польські землі».

Польська самооборона із села Гута Степанська. Літо 1943 р.

Важливо відзначити, що саме на той же час (весна 1943 р.) припадає створення перших польських баз самооборони на Волині, які, втім, проводили не лише захисні, а й наступальні акції. У звіті ОУН з Луччини за травень 1943 р. читаємо про польське населення: «Дальше скупчуються по певних центрах і колоніях, сильно озброюються і окопуються. Варту держать як в день так і ніч. На вхідних дорогах здержують рух і легітимують [25], переводять ревізію прохожих і проїжджаючих. Також роблять випади на українські села, грабують, б’ють».

Тобто відділи УПА долучаються до протистояння, коли воно вже набуває характеру завзятого збройного конфлікту, по суті ― війни. Систематична інформація про антипольські дії УПА з’являється в її документації починаючи з червня 1943 р.

Динаміку розростання конфлікту на Волині навесні―влітку 1943 р. подано в польському підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie» за серпень―жовтень того року: «Жахлива хвиля вбивств почалася в Сарненському та Костопільському повітах, в травні захопила Рівненський, Здолбунівський та Кременецький повіти, в червні ― Дубенський і Луцький, в липні ― Горохівський, Володимирський і Ковельський, в кінці серпня і на початку вересня останній повіт Волині ― Любомльський».

Командири загону УПА ім. І. Богуна ВО «Турів»

Усе вказане вище дає підстави провести таку реконструкцію подій. Перші антипольські акції на Волині, які відбулися взимку 1943 р., мали стихійний характер. Одним із провокативних чинників для їхнього початку була інформація про антиукраїнські акції на Холмщині. Крім того, розвідка радянських партизанів навесні 1943 р. доповідала, що «польські націоналісти поширюють чутки серед польського населення про те, що в найближчі дні на теренах колишньої Польщі спалахне загальне повстання, яке почнеться у Львові». Імовірно, і такого роду інформація теж могла спонукати до стихійних антипольських виступів.

На думку польського підпілля, значну роль у розпалюванні конфлікту відіграла радянська сторона. «Безсумнівним видається вплив радянської пропаганди, ― читаємо в документах, ― що посилено штовхає до передчасного повстання національні елементи окупованих країв». Аналітичний огляд польського підпілля з грудня 1943 р. свідчить: «Польська думка схильна визнавати більшовиків підбурювачами та таємними керівниками всіх акцій». Долучення до стихійних, можливо, спровокованих радянськими агентами акцій, озброєних загонів Тараса Боровця додало ще більшої гостроти конфлікту взимку―навесні 1943 р.

Далі відбувся відхід української поліції в підпілля, який суттєво посилив повстанські відділи, створювані під керівництвом ОУН(б), змінив розклад сил, вивівши бандерівців на провідне місце. Заміна поліції на польську, часте залучення її німцями для антиукраїнських пацифікаційних заходів ― ще один елемент ескалації конфлікту. Крім того, навесні 1943 р. на Волині розгортається мережа польських баз самооборони, які виконували не тільки захисну функцію, а й проводили проактивні дії проти українців.

Улітку розпочинаються планові антипольські акції зміцнілих підрозділів УПА, спрямовані передусім проти польських колоній, які вважали опорними пунктами польського та радянського підпілля. При цьому не можна стверджувати, що ОУН(б) опанувала ситуацію: попри те що на той момент вона стала найсильнішою структурою українського руху на Волині, ще протягом кількох місяців паралельно з її відділами існували загони Боровця та інші військові формування (чи просто банди озброє­них злочинців) без жодного політичного забарвлення.

Хаос війни

«Важко встановити головних виконавців тих дій, ― читаємо про вбивства поляків у документі польського підпілля, ― бо на Волині, крім відділів української поліції, діяли відділи бандерівців і мельниківців, крім підпорядкованої останнім поліції ― радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділення військових організацій з колишніх офіцерів армії Петлюри». «Націоналістичні провідники, ― читаємо у звіті генерала Коморовського, ― не панують над низами». У звіті волинського представника уряду також ідеться про хаос на Волині навесні―влітку 1943 р.: «У чиїх руках зараз українські банди ― важко визначити. Вони почали утворюватися за наказом бандерівців, але за короткий час вдалося зауважити відсутність у них єдиного керівництва і засміченість комуністичними «ячейками». Нині єдиного керівництва нема, і як з боку українців, так і з боку більшовиків робляться кроки, щоб його опанувати. Але в українському суспільстві нема жодного авторитета, який би міг зупинити вбивства серед польського населення».

І справді, принаймні до кінця літа 1943 р. тривала гостра боротьба за домінування в українському підпільному русі, яку врешті виграли бандерівці. Проте і їм створити єдине централізоване командування УПА вдалося лише наприкінці 1943 р. Тривалість такого протистояння зумовлювалася ще й внутрішніми конфліктами в ОУН(б) ― усунення Миколи Лебедя з посади головного провідника, яку він обіймав після арешту Степана Бандери, фактичне перебрання влади Романом Шухевичем, затверджене щойно Третім Надзвичайним Великим збором у серпні цього року. Член Проводу ОУН Михайло Степаняк у свідченнях НКВД заявив, що навесні 1943 р. «Клим Савур повернув назад посланих Рубаном [26] людей і таким чином перестав підпорядковуватися Центральному Проводу, мотивуючи це тим, що йому, Климу Савуру, довелося очолити і зібрати збройні сили, що виникли стихійно, у деяких випадках перейшли до активних виступів проти німців, що загрожувало використанням цих сил червоними партизанами».

У звіті польського МВС за кінець 1943 р. ідеться про розкол ОУН, який стався в липні цього року «на тлі ставлення до Польщі». Очевидно, інформація, яку отримували поляки, була перебільшеною — розколу не сталося, і конфлікти вдалося подолати, проте питання ставлення до поляків було джерелом гарячих дискусій в середовищі українських націоналістів принаймні до другої половини 1943 р.

Додатковим фактором, який зумовлював зростання хаосу на Волині, стала загибель 13 травня 1943 р. Василя Івахіва, військового референта ОУН(б) на цьому терені і фактичного першого командира УПА. Саме на такому фоні стали можливими безконтрольні дії окремих повстанських командирів улітку 1943 р. на Волині. Саме за таких обставин Дмитро Клячківський, який перейняв на себе функції головного командира, прий­мав рішення