Читати книгу - "Соловей"

на своє місце в кутку й лише поглянув на старого. Двоє чоловіків ніби спілкувалися між собою без слів. Тепер вона зрозуміла, хто тут ватажок: гарненький комуніст. Генрі.

Нарешті Генрі повернувся і знову заговорив до неї:

— Якби ти могла зробити щось… більше, ти зробила б це?

— Про що ви? — спитала вона.

— У Парижі є чоловік…

— Власне, ціла група, з Музею людини, — виправив його кремезний чоловік.

Генрі підняв руку:

— Не говорімо більше, ніж потрібно, Дідьє. Отже, там є чоловік, друкар, який ризикує життям, створюючи брошури, які ми можемо розповсюджувати. Можливо, якщо ми змусимо французів прокинутись, у нас буде шанс, — Генрі поліз у шкіряну сумку, що висіла на його стільці, і дістав стос паперів. Заголовок одразу впав їй в очі: «Хай живе генерал де Голль».

Далі йшов відкритий лист до маршала Петена з критикою капітуляції. У кінці було написано: «Nous sommes pour le général de Gaulle. Ми підтримуємо генерала де Голля».

— То як? — тихо спитав Генрі, але в цьому єдиному слові Ізабель почула заклик до боротьби, на який вона так чекала. — Ти їх розповсюдиш?

— Я?!

— Ми комуністи та радикали, — сказав Генрі. — За нами вже стежать. Ти дівчина. До того ж гарна. Тебе ніхто не підозрюватиме.

Ізабель не вагалась:

— Я зроблю це.

Чоловіки почали їй дякувати, але Генрі перервав їх.

— Друкар ризикує життям, пишучи ці листівки. Хтось ризикує життям, друкуючи їх. Ми ризикуємо, коли приносимо їх сюди. А саме тебе, Ізабель, можуть упіймати на їх розповсюдженні. Не роби помилок. Це не малювання «V» на плакаті. За це страчують.

— Мене не спіймають, — сказала вона.

Генрі всміхнувся:

— Скільки тобі років?

— Майже дев’ятнадцять.

— І як така юна особа приховає все це від родини? — спитав він.

Родина — не проблема, — відповіла Ізабель. Їм до мене байдуже. Але… у моєму будинку мешкає німецький солдат. І мені доведеться порушувати комендантську годину.

— Це буде нелегко. Я зрозумію, якщо ти боїшся, — Генрі почав відвертатися.

Ізабель вихопила брошури з його рук:

— Я ж сказала, що зроблю це.

Ізабель була в захваті. Уперше від початку перемир’я вона не була самотньою у своєму прагненні щось зробити для Франції. Чоловіки розповіли їй про десятки інших угруповань на кшталт їхнього по всій країні. Вони готувалися до опору й збиралися підтримати де Ґолля. Що більше вони говорили, то більше її приваблювала можливість долучитися до них. Так, вона знала, що їй варто боятися: вони досить часто їй це повторювали.

Однак це було смішно — німці страчують когось через розповсюдження кількох папірців. Вона була певна, що зможе викрутитись, якщо її спіймають. Скільки разів вона тікала із закритої школи чи сідала на потяг без квитка і зрештою виходила сухою з води? Її краса завжди давала змогу порушувати правила безкарно.

— Як нам із тобою зв’язатися, коли надійде нова партія? — спитав Генрі, відчиняючи двері, щоб випустити її.

Вона визирнула надвір.

— Квартира над магазином капелюхів мадам ла Фой ще вільна?

Генрі кивнув.

— Відкрийте штори, коли матимете брошури. Я прийду так швидко, як зможу.

— Стукай чотири рази. Якщо ми не відповімо, іди геть, — сказав він.

Трохи помовчавши, він додав:

— Будь обережною, Ізабель.

Він зачинив двері.

Опинившись на самоті, вона заглянула у свій кошик. Брошури були накриті червоно-білою лляною тканиною. Зверху лежала загорнута в папір свиняча гомілка. Прикриття було так собі. Треба вигадати щось краще.

Ізабель минула провулок і вийшла на галасливу вулицю. Починало сутеніти. Вона провела з чоловіками цілий день. Магазини зачинялися, і єдиними, хто досі тут тинявся, були німецькі солдати й кілька жінок, які вирішили скласти їм компанію. За столиками в кафе сиділи чоловіки у формі. Вони їли найкращу їжу й пили найкраще вино.

Дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб іти неквапливо. Та щойно вона вийшла за межі міста, одразу ж побігла. Біля аеродрому вона вже добряче спітніла й ледве дихала, але не сповільнилася. Ізабель добігла аж до свого подвір’я. Зачинивши за собою хвіртку, дівчина зігнулась, намагаючись відсапатися: їй кололо в боці.

— Мадемуазель Розіньйоль, вам зле?

Ізабель різко виструнчилась. Серце скажено калатало в грудях.

Капітан Бек стояв поруч. Він був тут раніше за неї?

— Капітане, — сказала вона, відчайдушно намагаючись заспокоїти стукіт у грудях. — Там був конвой… Я… побігла, щоб не ставати в нього на шляху.

— Конвой? Я нічого не бачив.

— Це було трохи раніше. Іноді… я поводжуся по-дурному. Втратила лік часу, розмовляючи з подругою, і… — Вона осяяла його своєю усмішкою і відкинула назад волосся, наче їй було важливо, що він думає про її зовнішній вигляд.

— Сьогодні були довгі черги?

— Нескінченні.

— Будь ласка, дозвольте, я занесу ваш кошик усередину.

Вона глянула на кошик і побачила краєчок брошури, що виглядав із-під тканини:

— Ні, я…

— Я наполягаю. Ви ж знаєте, ми — джентльмени.

Він стис лозову ручку своїми довгими пальцями з акуратними нігтями. Коли він рушив у напрямку будинку, вона одразу пішла за ним.

— Я сьогодні бачила багато людей біля мерії. Що там робить поліція Віші?

— Вам не варто через це хвилюватися. — Він зупинився біля дверей, чекаючи, поки вона відчинить. Вона незграбно покрутила ручку й штовхнула двері. Хоч капітан і мав повне право заходити, коли схоче, він чекав, поки його запросять, наче був тут гостем.

— Ізабель, це ти? Де ти була? — з темряви раптом з’явилася В’янн, вийшовши на світло.

— Черги були просто жахливі.

Софі швидко встала з підлоги біля каміна, де вона гралася з Бебе.

— Що ви сьогодні дістали?

— Свинячу гомілку, — відповіла Ізабель, схвильовано поглядаючи на кошик у руці Бека.

— І це все? — різко спитала В’янн. — Як щодо рослинної олії?

Софі знову сіла на килимок на підлозі. Було очевидно, що вона розчарована.

— Я покладу гомілку в комору, — сказала Ізабель і потяглася до кошика.

— Будь ласка, дозвольте мені, — втрутився Бек. Він пильно дивився на Ізабель. Чи, може, їй так лише здавалося?

В’янн запалила свічку і простягнула її Ізабель.

— Не марнуй свічки. Іди мерщій.

Бек попрямував через темну кухню й галантно відчинив двері в підвал.

Ізабель ішла попереду, освітлюючи дорогу. Дерев’яні сходи скрипіли під її ногами, поки вона не дійшла до втоптаної земляної підлоги й не поринула в прохолоду підземелля. Здавалося, ніби дерев’яні полиці замкнули коло, у якому стояла вона й Бек. Навколо них тріпотіло полум’я свічки.

Дівчина спробувала опанувати тремтіння своїх рук, коли потягнулася до загорнутої в папір свинини. Вона поклала харчі на полицю.

— Принеси три картоплини й ріпу, — гукнула В’янн. Від