Читати книгу - "Амулет Паскаля"

штати позаду. Три штати — і до мого обличчя вже назавжди приклеєна маска з гуїнпленівською посмішкою…

* * *

…Записуючи ці рядки, я сиджу на березі Тихого океану в Ля Хойї, районі мільйонерів у Сан-Дієго. Довгі хвилі омивають мої ноги, за скелею бавляться морські котики. Їхні лискучі тіла з-під прозорої синьої води виглядають тривожно і зловісно: дивні створіння, якщо замислитись…

На гребенях хвиль гарцюють серфінгісти в такій самій лискучо-чорній шкірі — водонепроникних костюмах. За моєю спиною — квітуче містечко, в'їзд до якого охороняють поліцейські з суворими обличчями. Але мені вони посміхаються приязною «черговою» посмішкою. Я — своя. Більше того, я гість жінки, будинок якої тут вважається найкращим. На подвір'ї — старовинний фонтан, привезений з Італії, в хаті меблі Людовика XVI, мармурові плити — з Каррари, скульптури — з Греції.

А господарка — донька мого земляка, котрий потрапив сюди, до Каліфорнії, під час Другої світової. Якби не я, вона б ніколи не дізналася, що її тато працював чоботарем: пані Макдін не знає мови, якою написана «Трудова книжка» її батька, датована 1920 роком. Вона зберігає її як сімейну реліквію. Пані має бізнес — п'ять крамниць модного одягу в Нью-Йорку, ними керує її донька. А тридцятирічний син — люба пізня дитина — ще не «визначився». Пані бідкається, що нині він мандрує Монголією, і просить мене залишити свою адресу. Мовляв, він приїде за тобою, ви одружитесь і будете жити тут, у цьому будинку…

Коли вона промовляє цю, як на мене, материнську нісенітницю, дивиться з надією і навіть — улесливо.

«На весілля я подарую тобі перстень із найбільшим діамантом у світі! — посміхається пані Олена і поправляє себе: — Він подарує тобі перстень!»

І я кажу, що… Власне, це теж несенітниця…

Сьогодні пані Олена привезла мене на берег після обіду і лишила на кілька годин — поплавати. Бути весь час зі мною їй важко, пані — 75 років, у неї — рак легенів. Але вона — дивовижно вродлива! Навіть тепер.

У моїй спальні висить її портрет у молодості, і я не можу відвести від нього очей. Пані живе з «бойфрендом» Майклом, котрому 60…

* * *

Завтра я відлітаю… За три дні жодного разу не наважилась пірнути в ці хвилі. Вони надто потужні, небезпечні для новачків. Жодного разу не почула знаменитої пісні «Готель „Каліфорнія“» — цей «готель» в іншому штаті. Несправедливо. Проте щовечора наспівую пані Макдін та Майклу наші пісні. Усі, які знаю. Майкл позіхає, бо вони розлогі й сумні, пані Олена слухає і дивиться на мене, ворушить губами і часом плаче. В такі хвилини я соромлюсь поглянути їй в очі — на її обличчі, витонченому й аристократичному, виникає щось на кшталт посмертної маски. Обличчя того, хто ВІДХОДИТЬ. Я знаю, що, коли поїду, вона справді відійде. І тому співаю. І тому слухаю її уважно, бо їй більше нема з ким поговорити:

«Усі мої чоловіки — сильні і самовпевнені на перший погляд, на другий — виявлялися ліліпутами, — каже пані Макдін. — І мені доводилося вдавати, що я теж — маленька і слабка. Вони обплутували мене сітями і валили на землю. Я падала, ламаючи під собою ліси і будівлі, і лежала тихо, як мишеня. Аж поки мені не набридало відчувати на собі — на всьому своєму нещасному велетенському тілі — їхнє жалюгідне тупцювання. Уяви собі, вони навіть не знімали чобіт!

А чоботи в ліліпутів завжди — на високих підборах із металевими набійками…»

Мільйонерка… Донька чоботаря…

* * *

Я весь час повторюю собі: ти, дурепо, сидиш на березі Тихого океану, тож не будь такою сумною! Це — неподобство. Під шурхіт хвиль я молюсь якимись незрозумілими для людей словами — пташиною мовою.

Дивно, за ці півроку я так само молилася на верхівці Буковелі і на Голгофі, на межі двох пустель — Гобі і Сахари, біля водоспаду у Вермонті…

«Який світ малий!»

* * *

…Завжди прокидаюсь о третій.

Дивлюсь за вікно і варю каву, бо в номерах є кавоварки.

Увійшло в традицію викидати все, що вдень купила на вечерю: щось воно не те…

«Хеллоу-у-у, хау ар ю?» — питають продавщиці. «Велл!» — відповідаю.

«Найс мит ю!» — кажу я по десять разів на день.

…У Вашингтоні — спека.

…У Нью-Йорку — злива. Він увесь блищить.

Негр пісяє під колеса червоного лімузина на Бродвеї.

Будинок зі свічками — перед ним убили Джона Леннона.

Трохи далі живуть Майкл Дуглас, Мія Ферроу, Дастін Гофман.

Парк. Нін, дощ… Еклектика. Простір. Чарівний хаос…

Ранок. Дощ. П’ята авеню… Чотири години пошуків зворотного шляху: «Медісон авеню», «Лексингтон авеню», 46 стріт, а мені потрібна 72-а… Увесь час йшла в протилежний бік. Дощ. Увесь час — дощ.

Повертаюся через парк — він зовсім порожній. Тільки на лавах сплять під коробками бомжі. У кожного з них — своя територія, яку він має прибирати щоранку: якщо живеш у цьому «квадраті», ніхто тебе не чіпатиме, але — маєш прибирати довкола свого картонного будиночка за іншими.

Нічний Бродвей. Мережа театрів. Мюзикли. Вебер. «Привид опери»…

Ріка на сцені, вогники, що виринають з туману і перетворюються на театральні канделябри..

Та-та-тата-та-та…

Місце, де стояли «близнюки», розчищене і підготовлене до нового будівництва.

Гарлем. «Чорні блюзи» Летстона X’юза:

«Втомився, втомився, втомився.

Втомився я вже зранку…

Мабуть, пора помирати…»

— Що таке американська мрія? — питаю на одній вечірці.

— Вона така, якою кожен її уявляє. Залежно від того, хто ти є і чого хочеш…

Занадто розпливчасто, як на мене.

— Це — мрія про свободу… І… про те, аби кожна родина могла поставити на святковий стіл курку.

Це вже ближче до конкретики.

— А я мрію виграти в лотерею купу грошей. І — не працювати!

Я теж…

На шляху в Огайо — містечко Париж. Зупиніть авто, крейзі Бобе (старий водій, «Іван Сусанін», що завозив мене туди, куди не ступала нога людська), я зійду!

…Луїсвілль. Цинциннаті.

Мене починають дратувати наглухо зачинені вікна готелів. Тільки — кондиціонер. А якщо я хочу ковтнути свіжого повітря?! Скляні стіни. Скляне життя…

Порожні вулиці. Чорнобиль. Тихо. Немає дітей, що бавляться на вулиці, — усе винесено за місто. На подвір'я картонних будиночків.

Вечеря в родині мистецтвознавця Рона. Тигрові креветки, баранячі реберця, сир у сиропі шовковиці, хрусткі млинці з м'ясом, телячі тефтелі, саморобні чіпси. Купа людей з усієї околиці. «Ми так хвилювалися, — пояснює мачо Рон, — що покликали всіх своїх