Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

неї, бо боятиметься платити аліменти.

Вілл повернувся, щоб поглянути на мене.

— Вони любитимуться раз на шість тижнів, і він обожнюватиме своїх дітей, нічогісінько не роблячи для того, щоб хоч якось допомогти доглядати їх. А в неї буде ідеальна зачіска, але кисла міна, — я скривила рот, — від того, що вона ніколи не казатиме, що насправді має на увазі. Вона захопиться пілатесом або купить собі пса чи коня й вклепається у свого інструктора з верхової їзди. А він у сорок років відкриє для себе спортивну ходьбу й, можливо, придбає Гарлі-Девідсон, який вона зневажатиме, і, ходячи щодня на роботу, він дивитиметься на всіх молодиків у себе в офісі, слухатиме в барах, кого вони підчепили на вихідних і куди їздили розважатись, і чомусь почуватиметься так, ніби його обдурили, але не розумітиме, як саме.

Я повернулась.

Вілл пильно подивився на мене.

— Вибачте, — сказала я. — Самій невтямки, звідки такі думки.

— Мені трохи шкода стає Бігуна.

— О, річ не в ньому, — відповіла я. — Це все роки роботи в кав’ярні. Ти все бачиш і чуєш. Шаблони в людській поведінці. Ви були б вражені тим, що відбувається.

— Саме тому ви ніколи не були в шлюбі?

Я примружилась.

— Гадаю, що так.

Я не хотіла признаватися, що мені ніколи не пропонували вийти заміж.

Може скластися враження, що ми мало що робили. Та насправді дні, проведені з Віллом, невідчутно відрізнялися один від одного — залежно від його настрою та, що важливіше, від того, наскільки боляче йому було. Одного дня я могла приїхати й зрозуміти з його напруженого підборіддя, що він не має бажання розмовляти зі мною чи з ким іншим, тому, завваживши це, я ходила коло якогось діла у флігелі, намагаючись передбачити, що йому потрібно, щоб зайвий раз не турбувати його розпитуваннями.

Вілл відчував різний біль. Загальний — через атрофію м’язів: дуже мало м’язів підтримувало його тіло, не зважаючи на всі фізіотерапевтичні старання Натана. Біль у животі через проблеми з травленням, біль у плечах, біль від інфекції у жовчному міхурі — очевидно, невідворотної, попри всі запобіжні заходи. У нього була виразка шлунка через велику кількість знеболювальних пігулок, які він приймав на початку реабілітації, бо тоді він ковтав їх як драже «тик-так».

Зрідка в нього з’являлися пролежні від надто довгого сидіння в одному положенні. Кілька разів Вілл змушений був лежати в ліжку, щоб вони загоїлись, але він ненавидів це. Тоді він лежав, слухаючи радіо, а в його очах видніла ледве прихована лють. У нього був також головний біль — наслідок, як я вважала, його люті та зривів. Вілл мав так багато розумової енергії, і нікуди було її випліскувати. Це все десь накопичувалось і шукало вихід.

Проте найвиснажливішим був жар у руках і стопах; він був безжальний, пульсуючий і не давав йому на чомусь зосередитись. Я брала посудину з холодною водою та промокала його руки й ноги чи обгортала їх фланелевими рушниками, намагаючись таким чином полегшити його страждання. На його підборідді смикався м’яз, і часом здавалося, що Вілл зникав, немов єдиним способом перебороти жар було відокремитись від власного тіла. Я дивувалася, що звикла до фізичних потреб Віллового життя. Несправедливо було те, що, попри неспроможність користуватися кінцівками чи відчувати їх, вони завдавали йому стільки труднощів.

Проте Вілл не скаржився. Саме тому минули тижні, доки я почала помічати, що він узагалі страждає. Тепер я могла розшифрувати його напружений погляд, мовчання, те, як він усамітнювався під своєю власною шкурою. Він просто казав: «Луїзо, ви не могли б принести холодної води?» чи «Думаю, час випити знеболювальне». Подеколи біль був такий сильний, що його обличчя втрачало колір і ставало блідо-сірим. Такі дні були найгірші.

Але іншими днями ми добре витримували одне одного. Коли я говорила до нього, він уже не здавався таким ображеним, як на самому початку нашого знайомства. Сьогодні випав день без болю. Коли місіс Трейнор вийшла, щоб сказати нам, що прибиральниці будуть працювати ще двадцять хвилин, я зробила нам обом іще чаю, і ми гуляли в саду далі.

Котячись по доріжці, Вілл роздивлявся мої атласні туфлі-човники, які потемніли від вологої трави.

— Цікавий вибір взуття, — мовив він.

Воно було смарагдово-зеленої барви. Я їх купила в благодійній крамниці. Патрик казав, що в них я схожа на лепрекона-трансвестита.

— Знаєте, а ви вдягаєтесь інакше, ніж усі інші тут. Я просто з нетерпінням чекаю, яке ненормальне поєднання ви продемонструєте наступного разу.

— А як саме всі «тутешні» мають одягатися?

Він звернув трошки ліворуч, щоб об’їхати обламану гіллячку, яка лежала на стежці.

— У фліс. Або якщо це подруги моєї матері, то щось від «Джаґґер» чи «Віслз». — Він поглянув на мене. — То звідки у вас такі екзотичні смаки? Де ще ви жили?

— Ніде.

— Що? Ви жили лише тут? А де працювали?

— Лише тут. — Я повернулася й подивилася на нього, схрестивши руки перед собою, неначе приготувалась боронитися. — То що ж тут такого дивного?

— Це таке маленьке містечко. Таке обмежене. Усе обертається навколо замку… — Ми зупинились на стежці й дивилися на замок, що височів удалині на чудернацькому банеподібному пагорбі, досконалий, немов намалювала його дитина. — Я завжди думаю, що це саме те місце, куди люди повертаються, коли втомлюються від усього іншого. Чи коли їм бракує фантазії поїхати кудись іще.

— Дякую.

— Звісно, в цьому немає нічого поганого. Але… заради Бога. Містечко не розвивається, правда ж? Не переповнене ідеями, цікавими людьми чи можливостями. Тут уважають, що коли туристична крамниця починає продавати столові серветки з іншим малюнком мініатюрної залізниці — це провокація.

Я не могла стримати сміху. У місцевій газеті минулого тижня була стаття саме на цю тему.

— Вам двадцять шість років, Кларк. Ви мали б бути деінде й заявляти про те, що світ належить вам, устряваючи в неприємності в барах, демонструючи свій дивний гардероб сумнівним типам абощо.

— Я щаслива тут, — відповіла я.

— А не мали б бути.

— Вам подобається наказувати людям, що треба робити, чи не так?

— Лише коли знаю, що маю рацію, — сказав він. — Ви можете поправити мій чай? Не дістану його.

Я покрутила соломинку, щоб він міг легко дотягнутися, і почекала, поки він вип’є чай. Кінчики його вух порожевіли від легкого холоду.

Він скривився.

— О Боже! Як для дівчини, яка заробляла на життя, готуючи чай, ви приготували просто жахливий трунок.

— Ви просто звикли до лесбійського чаю[17], — відповіла я. — До всякого там китайського трав’яного «Лапсанґ