Читати книгу - "І прибуде суддя"

головою спалахнуло світло, здається, ще яскравіше, ніж у попередній кімнаті. І тут я відразу збагнув, чому мені здавалося, що я оточений людьми. У цій кімнаті, так само квадратній, як і попередня, хоч трохи меншій, стіни, стеля і підлога були обклеєні фотошпалерами. Але якими! З одного і другого боку то були величезні фоторепродукції з картин Ієроніма Босха. Я був достатньо освіченим, щоб впізнати цих птахолюдей, людей-звірів, потвор-карликів серед сцен з пекла. З інших двох боків щирилися ще страшніші потвори, які я теж упізнав: то були фантазії «Капрічос» Франсіско Ґойї. А над головою нависали, схоже, ілюстрації до гоголівського «Вія». Під ногами ж гніздилося величезне кублище, наповнене різним гадюччям. Воно було таке виразне і від того ще страшніше, що мимоволі захотілося відірвати ноги від підлоги. Але і в цій кімнаті-камері не було на що присісти. Я кинувся до того місця, де мали бути двері до рожевої кімнати, в яку мені тепер хотілося повернутися, але зачепитися за щось, щоб відчинити їх (я пам’ятав, що відчиняються вони тепер на мене), не зміг. З досади вдарив по них кулаками. Ніхто не зреагував, тільки глухе відлуння, ледве народившись, вмерло у маленькому замкненому просторі. Тоді я став з байдужим виглядом розглядати величезних потвор. Однак уже за кілька хвилин, а може, й менше мені захотілося оглянутися. Чорно-білі потвори Гойї здалися ще страшнішими і огиднішими. Я не знав, скільки мене протримали у сні чи як там називався мій стан, до того, як я опинився в цьому садистському ув’язненні, не знав, що зараз надворі — день чи це ще ніч? Та знав напевне: довго я так не витримаю і або збожеволію, або… Або вони, ті, що кинули сюди, припинять своє знущання, або я сам припиню його. Але як? Як, як, як? — запульсувало у скронях. Я кинувся до найближчої стіни і став її гарячково обмацувати. Що буде, те й буде, що б там не чекало мене за дверима, якщо є ще одні, але це краще, ніж проклята невідомість, та ще й у такому сусідстві.

Проте даремно я шукав, придивлявся, натискав на стіни. Дверей, навіть натяку на них, я не знайшов. Зате здалося, що кімната поменшала, а люди-звірі стали простягати руки-лапи. Засичало, завовтузилося гадюччя під ногами. Невже так починається божевілля, подумав я і, не витримавши, кинувся до того місця, де мали бути двері, став щосили гамселити руками і ногами. Знову у відповідь — ні звуку.

— Гади, — закричав я, притулившись до стіни. — Вбивайте вже, тільки не мучте так. Ну! Ви ж десь є, сволота!

Виголосивши свій гнівний монолог, я стомлено заплющив очі. Десятки, сотні, тисячі рук простяглися до мене. Я сахнувся, втискаючись у стіну, і поспішно розтулив повіки. Нікого, окрім мене, у кімнаті психічних тортур не було.

— Сволото, — майже спокійно сказав я. — Що ж ви хочете з мене, сволото?

На останньому слові раптово погасло світло. Двері штовхнули мене вперед, але я не впав, бо мене підхопили чиїсь руки, як і там, біля крамниці, дужі й безжалісні. Вони заломили мої руки за спину, а інші руки схопили за голову, намацали і стали роздирати рота. Як і першого разу, я мусив його розтулити. Але до рота цього разу нічого не полилося, зате я відчув, як залізли всередину пальці, потягли за язика. Я засичав од болю. Тим часом напасники одягли на язика щось, схоже на маленький мішечок. Водночас холодне залізне пруття торкнулося обличчя. Одягали начеб маску. Потім її застібнули на потилиці. Все це було пророблено мовчки, без жодного звуку. Так само мовчки вони відпустили свої живі лещата і зникли. Знову пекуче світло залило кімнату, і я лишився наодинці з чудовиськами, котрі щирилися зі стін і, здавалося, витанцьовують довкола мене зловісний танець. Руки були вільні, тож я обмацав те, що вдягли на обличчя. То була не маска. Швидше дротяний намордник, який одягають на собак, із причепленим на нього гамівним мішечком для язика. Тепер я нічого не міг сказати.

Протестувати було безглуздо. Якщо їм не потрібні мої слова, якщо вони придушують будь-який вияв протесту — наберемося терпіння. Ясно, що за мною слідкували, якщо не цілий день, то принаймні увечері. Але відколи і хто? На це питання годі відповісти. В банді замішаний і фальшивий наречений Ніли? Але ж я не знаю, чи банда є взагалі. Чим я їм заважаю? Не послухався жебрака і не виїхав відразу зі Старої Вишні? Але чому я мав би виїхати? «Чому, чому», — передражнив я себе, ти не знаєш ані цього, ані того, чому в ніч твого приїзду викинулася з потяга Людмила Черняк, а минулої ночі чи, точніше, на світанку задушила себе Ніла Трачук. Чому ти не повинен був її рятувати?.. Ти не тільки не знаєш відповіді на ці питання, а й взагалі невідомо, чи вийдеш звідси живим, з цієї пастки, заготовленої також невідомо ким. Ти, безголосий раб якихось жорстоких насильників, що одягли на тебе намордника, мов на якусь тварюку.

Кепкування з самого себе, злість допомогли перебороти страх. Тепер мені здалося навіть не те що страшним, а просто бридким і дешевим бутафорне оформлення цієї кімнати. Я оточений почварами, ну то й що з того? Який символ це може мати для мене, якщо я не винен?

Я зрозумів, що порятувати мене можуть тільки спогади, повернення в минуле. Я став думати про Львів, університет, товаришів по навчанню, про Валерію, котра, що б там я не казав, була ці три роки вірною подругою і доброю коханкою. Думка перекинулася на моє рідне село, повернула в дитинство, і раптом… раптом я побачив маму, котра біжить мені назустріч. Біжить до нашої хати. Вона потопає в снігу, що його так щедро накидало цієї ночі, падає, встає, біжить, мовби задихається на бігу. «Тату, мама, — там мама», — здивовано кажу я. Я справді дуже дивуюся, адже чого б їй так бігти від своєї сестри, а моєї рідної тітки Марії. Тато мене, певне, не чує, він чогось там порпається на кухні, а мамине обличчя вже перед самим вікном, я бачу, яке воно нажахане, як широко відкриті очі, як спадає хустка, викидаючи пасма розпатланого волосся, що застилає лоба і навіть очі, хоч мама, здається, цього не помічає. Я знаю, вона ось-ось пробіжить мимо другого вікна, відчинить двері, зайде до хати, ледве переступивши поріг, знесилено притулиться до одвірка, скаже, а швидше прохрипить: «Там… там… Марію убили».

Я не даю