Читати книгу - "Схід"

так-сяк, бо таки мусив плавати, розсікати воду і не перевертатися догори дном, але вже надбудова була особливо жалюгідною інженерією. Кубик із ледве позначеними, ледве виліпленими обрисами невідомо чого. Мусив плавати — то плавав. Інше не мало значення. Було непотрібним. Ідеалісти.

Опісля зони, праворуч, ми проминули аеродром. Сріблясті «міги» або «су» виглядали дивно на тлі безкінечної зелені. Наче з ними гралося велетенське дитя, а потім знудилося і кудись собі пішло. У траві де-не-де лежали цистерни із запасним паливом. Добре подорожувати колією, бо запам’ятовується лише один образ, зате назавжди. Довгі насипи, зарослі травою, вказували на те, що частина аеродрому під землею. Однак увесь цей комплекс справляв враження партизанського табору. Можна все залишити, покинути і почати заново на новому місці. Це тривало якихось п’ять секунд, і зелена шкіра Сибіру знову загоїлася. Я сидів проти напрямку руху. З тривогою подумав про транссибірську подорож у повному форматі. Тільки всемогутній російський піар міг подати її як щось привабливе. Бездонна російська душа і її залізнична еманація. Це працювало, бо всюди поширювалися чутки, що треба, що велика пригода і майже містика. Після шести годин мені хотілося тільки позіхати. Наче їдеш електричкою до Насєльська, і той Насєльськ постійно віддаляється. Щось було лиш у назвах: Харагун, Могзон, Сохондо, Харагун, Могзон, Сохондо, Харагун, Могзон, Сохондо… Так це звучало. З глибин, з далечини, з часів до Єрмака і до цивілізаційної місії його наступників. Могзон, Сохондо, Харагун — штахети, шифер, пісок, штахети, шифер, пісок, іноді героїчна блакить віконниць. Це була поразка людської матерії. Вони пробували цим привабити, підфарбовуючи цю безжальну безконечність, але не вдалося, бо не було чим. Затонкий шар, заслабкий, і вилазило. Бурі окрушини, розсипані вздовж срібної нитки колії. Трохи бігали мурашки по шкірі, бо я намагався добратися до сенсу такого буття на краю цивілізації, навіть на краю світу — адже там, за стінами цих приплющених домів, не було вже нічого, лише та спазматична зелень, куди кинь оком, пів-на-пів змішана з ідеєю російськості. Так, як через кілька днів у Алханаю, де посеред лісу п’яний хлоп із золотими зубами напирав на Е. і допитувався: «Скажи, а такой лєс у вас єсть, ну скажи! А такіє гори! Ну скажи!». Потім він схопив в обійми дрібненького випадкового бурята і викрикував: «Смотрі, ми тут все живйом как братья!» Бурят намагався вивільнитися, але не мав шансу з цим товстим велетнем, що чіпався до людей на лісовій стежці, аби продемонструвати їм свою гордість за цю жалісливу природу, за цю істеричну вегетацію між одним скрижанінням і наступним. Я розумів золотозубого, але мені було не по собі.

Отож після шести годин я позіхав і вдивлявся у ту Читу хоча б задля самої назви. Я запам’ятав її з дитинства, з якихось фільмів про революцію, які дивився на чорно-білому телевізорі. Тепер собі пригадую. Революційні фільми були кращі, ніж воєнні. Наприклад, «Біле сонце пустелі». Відбувалося десь у Туркменії. Пам’ятаю, що головний герой ходив, незважаючи на пустельне сонце, у чорній чекістській шкірянці. Стріляв з нагана — російського кольта. Запам’ятався звук пострілів, що рикошетять від металевих цистерн на узбочині. У дитячій свідомості революція не мала нічого спільного із сучасною Росією, з її паралізуючою нудьгою. Тачанки, степи, кіннота, козаки — це був гірший, та все ж вестерн. Насправді підробка вестерну, але надавалася до вжитку, можна було дивитися, зважаючи на дефіцит оригіналу. Зовсім як з теперішніми костюмами «Найк» або «Адідас». Ну, то ця Чита асоціювалася мені з такою рівнинною, степовою стріляниною. І з легендарним реквізитом тих часів — маузером-96, з тим довгим дулом і прямокутним магазинчиком перед спусковим гачком. Дерев’яну кобуру можна було монтувати, як приклад, і стріляти з такого дивацтва, як з рушниці. Шести-, семигодинна нудьга викликала образи революції. Щоразу, коли в цій подорожі на мене нападав сплін, а він нападав без перерви, я заплющував очі — і з’являлися образи революції. Відразу напроти вокзалу стояла велика церква. Вочевидь, недавно збудована, бо стіни були бездоганно блідо-голубими, бані виблискували новесеньким золотом, і все це оточувала кута огорожа. Від неї било жаром. Жар ішов від бетонної площі, від автомобілів, розкиданого сміття, асфальту і прохідних дворів. Чита була мов піч. Ми брели, шукаючи готель. Жінки ходили майже голі. Шпильки, якась шматка на стегнах, кавалок тканини згори — такий трохи більший станик — і над цим всім вибілена хвиляста копиця волосся. Вони йшли розпеченим бетоном, немов на променаді у Ніцці. На всі боки тисячі кілометрів голого степу, а вони відгортали волосся, ніби чекаючи середземноморського подуву. Спітнілі, з наплічниками, ми були схожі на якихось бурлаків. Усі на нас оглядалися. Головну площу спроектували спеціально для парадів. Нею могли проїхати десь вісім танків один коло одного. Але тепер по ній ходили ці напівголі жінки. З постаменту на місто дивився засраний птахами Лєнін. Люди фотографувалися під ним. Не були схожими на туристів. Просто ставали і знімали це восьме диво світу, того свого генія. В його тіні було ще гарячіше, ніж на сонці. Ми вже не мали сил і вибрали готель «Забайкалля» біля самої площі. Здається, він був найдорожчим у місті. У номері я знайшов пакет для брудних речей, а в проспекті було написано, що охочим пропонують прання. Я запакував, що мав, і сам поніс до чергової на поверсі, щоб не виставляти просто за двері, як якийсь буржуазний нахаба. Пішов сам, щоб по-людськи і щоб повправлятися в мові. Дівчина була намальована і мала нерухоме лице російської функціонерки. Але коли я почав пояснювати, що хочу ці штани та інше дати до готельної пральні, чергова спочатку перелякалася, потім засмутилася, а тоді їй стало прикро і вона почала пояснювати, що так написано, але ніхто нічого не пере. Я повернувся ні з чим. Через п’ять хвилин хтось постукав: дівчина, перепрошуючи і мило всміхаючись, принесла миску і порошок.

Вечорами я стояв біля вікна і дивився на площу. Нам не дуже хотілося виходити, не було куди. Цим містом пробігав нервовий, мертвий дріж. Я не боявся в Іркутську, не боявся в Улан-Уде, ніде не боявся, лише в Читі. Центр був імперський, брутально монументальний, і крізь нього віяв гарячий вітер. У присмерках вирувало якесь життя, молодь, трохи старші, сміх, брязкіт, кілька скутерів з парами на сидіннях, але все потопало у тіні цих класицистичних фронтонів, похмурих фасадів і парадних просторів. Весь кількасотметровий периметр площі займав штаб Сибірського військового округу. Це вони в разі