Читати книгу - "Сон кельта"

і накладають на себе руки. Інші помирають від знущань, холери та голоду. Як ви бачили, вони нічого не мають їсти. Можливо — це наша провина. Тих харчів, які я одержую, не вистачає навіть для прогодування моїх солдатів.

А тим більше для в’язнів. Іноді ми збираємо невеличкі пожертви від офіцерів, щоб покращити спільний казан. Ситуація є такою. Я найперший готовий нарікати на те, що ми не можемо запропонувати нічого кращого. Якби ви змогли домогтися якогось покращення, Поліційна сила вам би подякувала.

Роджер Кейсмент пішов навідати трьох бельгійських магістратів у Кокільатвілі, але тільки один погодився його прийняти. Двоє інших під різними приводами відмовилися зустрітися з ним. Метр Дюваль, п’ятдесятирічний чоловік, гладкий і пихатий, який навіть попри тропічну спеку носив камізельку, накладні манжети й сурдут із ланцюжком, навпаки, запросив його до свого скромного кабінету й запропонував філіжанку чаю. Він вислухав його чемно, обливаючись потом. Раз у раз витирав обличчя хусточкою, що була вже мокра. Іноді його обличчя ставало засмученим, і він кивав головою, слухаючи те, що розповідав йому консул. Коли Роджер завершив свою розповідь, він попросив, щоб той виклав її письмово, в усіх подробицях. У такий спосіб він зможе внести до трибуналу, до якого належить, запит із проханням провести формальне розслідування цих прикрих подій. Хоча, уточнив свою думку метр Дюваль, замислено підперши підборіддя пальцем, либонь, буде ліпше, якщо пан консул також подасть свій рапорт до Верховного трибуналу, який організували в Леопольдвілі. Це тепер найвища й найвпливовіша інстанція, яка з великою ефективністю може діяти на всій території колонії. Вона може не тільки виправити ситуацію, а й надати економічні компенсації родинам жертв і самим жертвам. Роджер Кейсмент сказав йому, що так і зробить. Він попрощався, глибоко переконаний, що метр Дюваль не ворухне й пальцем, і Верховний трибунал у Леопольдвілі також. Але хай там як, а письмовий звіт він підготує.

Увечері, коли він уже збирався покинути Кокільатвіль, прийшов тубілець і передав йому, що ченці місії траппістів хочуть із ним побачитися. Там він знову зустрівся з отцем Юто. Ченці — їх'було шестеро — попросили, щоб він потай забрав на свій пароплавчик утікачів, яких вони ховали у своїй місії вже протягом кількох днів. Вони всі були із села Бонжінда, вище по річці Конго, де за невиконання квот зібраного каучуку Поліційна сила здійснювала каральну експедицію, не менш жорстоку, ніж у Вальї.

Місія траппістів у Кокільатвілі була великим будинком із глини, каменю й дерева на два поверхи, який зовні здавався укріпленим дотом. Його вікна були зачинені. Абат, дон Джезуальдо, португальського походження, був уже дуже старий, так само як і два інші ченці, худі й ніби загублені у своїх білих туніках, у чорних рясах, підперезані грубими шкіряними пасами. Лише найстарші тут були ченцями, інші — мирянами. Усі, як і отець Юто, виблискували напівскелетною худорбою, яка здавалася емблемою місцевих траппістів. Усередині приміщення було світле, бо тільки каплиця, їдальня й дортуар ченців були накриті дахом. Вони мали сад і город. Була загородка для птиці, цвинтар і велика піч.

— Який злочин учинили ті люди, що їх ви просите вивезти звідси потай від влади?

— Вони були бідними, пане консул, — засмучено промовив дон Джезуальдо. — Ви це добре знаєте. Адже ви були у Вальї й бачили, що означає бути бідним, приниженим і конголезцем.

Кейсмент згідно кивнув головою. Безперечно, допомогти людям, за яких просили його траппісти, буде гуманним учинком. Але він вагався. Будучи дипломатом, таємно вивозити втікачів від правосуддя, нехай і звинувачених несправедливо, було ризиковано, могло скомпрометувати Велику Британію і повністю спотворити ту інформаційну місію, яку він виконував для Форін-Офісу.

— Ви дозволите мені побачитися й поговорити з ними?

Дон Джезуальдо ствердно кивнув головою. Отець Юто вийшов і майже відразу повернувся з групою. Їх було семеро, усі чоловіки, між ними троє малих. У всіх ліву руку було відтято або розтовчено прикладом. Були й сліди від канчуків на грудях і спині. Вождя групи звали Мансунда, й він мав на голові плюмаж із кількох пер і кілька намист із зубів тварин; його обличчя блищало від шрамів — ті порізи він зробив собі під час давніх ритуалів ініціації у своєму племені. Отець Юто був тлумачем. Село Бонжінда двічі поспіль не змогло виконати свої квоти по каучуку — дерева в ближній місцевості вже були висмоктані і втратили каучуковий сік, — накладені на них емісарами компанії Лулонґа, яка володіла концесією в цій місцевості. Тоді африканські охоронці, залишені в селі Поліційною силою, почали шмагати людей і відрубувати їм руки та ноги. Стався вибух гніву, й село, збунтувавшись, убило одного охоронця, тоді як інші врятувалися втечею. Через кілька днів у село Бонжінда увійшла колона солдатів Поліційної сили, які підпалили всі будинки, повбивали чимало жителів, чоловіків і жінок, багатьох спалили живцем у їхніх хатинах, а решту вкинули до карцеру Кокільатвіля та в maison dotages. Вождь Мансунда вважав, що їм пощастило втекти тільки завдяки ченцям-траппістам. Якби Поліційна сила зловила їх, то вони, як і інші, стали б жертвами жорстокого покарання, бо в усьому Конго повстання тубільців завжди карали знищенням усієї громади.

— Гаразд, отче, — сказав Кейсмент. — Я заберу їх на «Генрі Ріда» й відвезу далеко звідси. Але тільки до найближчого французького берега.

— Бог вам за це заплатить, пане консул, — сказав отець Юто.

— Не знаю, отче, — відповів консул. — І ви, і я в цьому випадку порушуємо закон.

— Закон людей, — поправив його траппіст. — Ми порушуємо його тільки для того, щоб зберегти вірність закону Бога.

Роджер Кейсмент розділив із ченцями їхню скромну вегетаріанську вечерю. Він довго з ними розмовляв. Дон Джезуальдо пожартував, що в його честь траппісти порушили правило мовчанки, яке панувало в ордені. Ченці й миряни здавалися йому придушеними й переможеними цією країною, як і він сам. «Як могло дійти до такого?» — міркував він перед ними вголос. І розповів їм, що дев’ятнадцять років тому приїхав до Африки, сповнений ентузіазму, переконаний у тому, що колоніальна епопея подарує африканцям достойне життя. Як стало можливим, що колонізація перетворилася на цей жахливий грабунок, на цю моторошну жорстокість, коли люди, що називають себе християнами, піддають тортурам, калічать, убивають безпорадні створіння і знущаються з них так нещадно, не роблячи винятку ані для дітей, ані для людей похилого віку? Хіба ми, європейці прийшли сюди не для того, щоб покласти край торгівлі рабами і принести релігію милосердя та справедливості? Чому те, що тут відбувається, є чимось набагато гіршим, аніж