Читати книгу - "Нетопир"

нічого не потрібно? У сенсі, крім розмов.

— Ні, не потрібно, Теді. Ми будемо в «Палладіумі». Хай Сандра зайде туди.

Перед «Палладіумом» стояв закликайло і заманював людей голосними непристойними вигуками. Побачивши Ендрю, він посміхнувся, а перекинувшись з ним двома слівцями, пропустив поліцейських усередину без квитків. Вузькі сходи вели до підвалу, де в тьмяному світлі стрип-клубу кілька чоловіків, розсівшись навколо столів, чекали наступного виступу. Ендрю і Харрі влаштувалися за столиком у глибині залу.

— Таке відчуття, що тебе тут усі знають, — зауважив Харрі.

— Усі, кому вигідно мене знати. І кого вигідно знати мені. Думаю, і у вас в Осло практикується такий симбіоз між поліцією і напівсвітом.

— Так, звісно. Але в тебе, здається, з ними тепліші стосунки, ніж у нас.

Ендрю розсміявся:

— Либонь, спорідненість душ. Хто знає, якщо б я не пішов у поліцію, може, працював би в цій сфері.

На сходах завидніли чорна міні-спідниця і високі каблуки. Обвівши напівтемну залу важким масним поглядом, жінка попрямувала до їхнього столика. Ендрю підсунув їй стілець.

— Сандро, це Харрі Ховлі.

— Та невже? — криво посміхнувся широкий, густо наквацьований рот. Бракувало тільки ікла.

Харрі потис її холодну бліду руку. Щось у ній було знайоме. Може, якось увечері він бачив її на Дарлінґхерст-роуд. Тільки того разу в неї був інший макіяж. А чи одяг?

— То в чому справа, Кенсинґтоне? Все ловиш бандитів?

— Не простого бандита, Сандро. Він любить душити. Руками. Чула про таке?

— Та в нас половина клієнтів такі. Він що, когось убив?

— Очевидно, лише тих, хто міг його впізнати, — відповів Харрі. — Бачила його раніше? — Він дістав фотографію Еванса Вайта.

— Ні. — Вона навіть не поглянула на фотографію і повернулася до Ендрю. — Що це за тип з тобою, Кенсинґтоне?

— Він з Норвегії, — відповів Ендрю. — Поліцейський. А його сестра працювала в «Олбері». Минулого тижня її зґвалтували і вбили. 23 роки. Харрі відпросився в начальства і прилетів сюди, аби знайти того, хто це скоїв.

— Вибачаюся, — поправилася Сандра і глянула на фотографію. — Так, — сказала вона коротко.

— Що ти маєш на увазі? — пожвавився Харрі.

— Я маю на увазі: так, я його бачила.

— Тобто ти його… е… зустрічала?

— Ні, але він кілька разів з являвся на Дарлінґхерст-роуд. Не знаю, що він тут робив, але обличчя я пригадую. Можу ще розпитати…

— Ми були б дуже вдячні… е… Сандро, — сказав Харрі.

На її губах промайнула посмішка:

— Мені час працювати, хлопчики. Поговорімо потім. — І міні-спідниця зникла так само, як і з’явилася.

— Yes! — сказав Харрі.

— Yes? Лише тому, що хтось бачив його на Кінґз-Крос? Показуватися на Дарлінґхерст-роуд не злочин. І по шлюхах ходити — теж. В усякому разі, не надто страшний.

— Ти що, не розумієш, Ендрю? У Сіднеї чотири мільйони людей, а вона бачила саме того, кого ми підозрюємо. Звичайно, це ще нічого не доводить, але ж це знак! Ти не відчуваєш, що діло пішло?

Вимкнули музику, погасили світло. Гості, чекаючи, дивилися на сцену.

— Ти ж цілком певен, що це Еванс Вайт?

Харрі кивнув:

— Я це відчуваю кожною клітинкою свого тіла. Відчуваю нутром.

— Нутром?

— Якщо подумати, Ендрю, то інтуїція — не така вже й дурниця.

— Я от зараз думаю про це, Харрі. І нутром не відчуваю нічого. Поясни мені, будь ласка, як твоє нутро працює?

— Ну… — Харрі поглянув на Ендрю: чи не знущається він?

Ендрю поглянув у відповідь — з непідробним інтересом.

— Інтуїція — це всього лише сума досвіду. Я так собі уявляю, що все, що з тобою було, все, що ти знаєш, думаєш, що знаєш, і не здогадуєшся, що знаєш, лежить у підсвідомості начебто в напівсплячці. Ніби бабак. Як правило, ти на нього не звертаєш уваги. І він просто лежить, сопе і вбирає в себе нове, хіба ж не так? Але іноді він лупає очима, прокидається і говорить: ей, ти десь це вже бачив. І розповідає, як стояла справа минулого разу.

— Чудово, Ховлі. А ти певен, що твій бабак врахував усі деталі? Те, що людина бачить, залежить від того, звідки вона дивиться.

— Тобто?

— Візьмімо зоряне небо. І в Норвегії, і в Австралії ти бачиш одне і те саме небо. Але позаяк ти перетнув екватор, то зараз — за своїми домашніми мірками — стоїш догори ногами. І сузір’я бачиш догори ногами. А якщо ти цього не знаєш, то обов’язково ускочиш по самі вуха.

Харрі поглянув на Ендрю.

— Догори ногами?

— Еге ж. — Ендрю загасив сигару.

— У школі нас учили, що ви бачите зовсім інше зоряне небо, ніж ми. Коли ти в Австралії, земна куля закриває зірки, які вночі видно в Норвегії.

— Припустімо, — незворушно вів далі Ендрю. — Все одно важливо, звідки ти дивишся на речі. Все відносно, чи не так? Ось що робить світ таким заплутаним.

Зі сцени почулося шипіння, пішов білий дим. За мить дим зробився червоним, а в динаміках зазвучала ритмічна музика. З диму виринули жінка в простому платті і чоловік у штанях і білій сорочці.

Цю музику Харрі десь уже чув раніше. Всю дорогу від Лондона вона звучала в навушниках у сусіда по літаку. Але текст він розібрав лише зараз. Жінка співала, що її називають дикою рожею, а вона не знає чому.

І контрастом звучав низький чоловічий голос:

Then I kissed her good-bye

said all beauty must die

I bent down and planted a rose between her teeth.[37]

Перед тим як Харрі розбудив стукіт у двері його номера, йому снилися зірки і рудувато-жовті змії. Якусь мить він лежав тихо, просто відчуваючи, наскільки йому спокійно. Знову йшов дощ, і виспівувала ринва за вікном. Він підвівся і, не турбуючись про те, щоб одягтися, широко розчинив двері. Бірґіта здивовано розсміялася і кинулася йому в обійми. З її волосся стікала вода.

— Я думав, ми домовилися на третю годину. — Харрі прикинувся, що сердиться.

— Відвідувачі ніяк не хотіли розходитися, — звела вона ластовинчате обличчя.

— Я дико, безнадійно і безповоротно закохався в тебе, — прошепотів він, тримаючи її голову в руках.

— Знаю, — серйозно сказала вона. І оглянувши його з ніг до голови, запитала: — Це все мені?

Харрі стояв коло вікна, пив апельсиновий сік з міні-бару і дивився на небо. Знову наповзли хмари — здавалося, хтось штрикнув у них величезною виделкою і крізь утворені дірки лилося сліпуче сяйво.

— Що ти думаєш про трансвеститів? — запитала Бірґіта з ліжка.

— Тобто, про Отто?

— І про нього теж.

Харрі задумався. Потім