Читати книгу - "Нетопир"

розсміявся.

— Думаю, мені до душі його визивний стиль. Напівзаплющені повіки, невдоволені гримаси. Втома від життя. Як би це назвати? Меланхолійне кабаре, в якому він фліртує з усіма і всім. Такий поверховий флірт, пародія на самого себе.

— І тобі це подобається?

— Мені подобається його екстравагантність. До того ж він виступає за те, що більшість ненавидить.

— А що ненавидить більшість?

— Слабкість. Вразливість. Австралійці вихваляються своєю ліберальністю. Може, вони і мають на це право. Але я зрозумів, що тутешній ідеал — це поважний самотній трудяга, оптиміст і трішечки патріот.

— True blue.

— Що?

— Вони називають це «true blue». Або «dinkum». Так кажуть про людину або річ — щось справжнє і загальновизнане.

— А за цим радісним всенародним фасадом можна приховати стільки лайна! Навпаки, Отто, виряджений як папуга, репрезентує спокусливе, ілюзорне і хибне. Він справив на мене враження найбільш непідробного і природного. Неприхованого, вразливого і справжнього.

— Дуже політкоректно сказано, Харрі Ховлі, найкращий друг педерастів, — відгукнулася Бірґіта.

— Але погодься, сказано добре?

Він приліг, подивився на неї і закліпав невинними синіми очима.

— Я дуже радий, фрекен, що на сьогодні нашим утіхам настав кінець. Тобто, нам обом час вставати.

— Ти так говориш, аби мене подражнити, — сказала Бірґіта.

Встали вони нескоро.

8

Приємна шлюха, вразливий данець і крикет

Харрі зустрів Сандру перед «Дез Ґоу-Ґоу». Вона стояла край хідника і оглядала своє маленьке королівство на Кінґз-Крос. Втомлено балансуючи на високих каблуках, схрестивши руки, із сигаретою в руці і поглядом Сплячої красуні — одночасно вабливим і відразливим. Коротше кажучи, вона мала вигляд звичайної шлюхи.

— Доброго ранку, — сказав Харрі. Сандра, здавалося, не впізнала його. — Remember mе?[38]

Куточки її губ поповзли вгору, мабуть зображуючи посмішку.

— Sure, love. Let’s go.[39]

— Я Харрі. З поліції.

Сандра покліпала очима.

— Авжеж, звичайно. Мої лінзи зранку — ні к чорту. Певно, через вихлопні гази.

— Можу я запропонувати чашку кави? — ввічливо запитав Харрі.

Вона знизала плечима:

— Народу тут мало. Тож я можу повернутись сюди і ввечері.

Раптом з дверей стрип-клубу виник Теді Монгабі із сірником у зубах і коротко кивнув Харрі.

— Як це переживають твої батьки? — запитала Сандра, коли подали каву.

Вони сиділи там, де Харрі зазвичай снідав, у «Бурбон енд Біф», і офіціант пам’ятав, що Харрі замовляє яєчню «Бенедикт», картопляну запіканку і каву white flat. Сандра пила чорну.

— Excuse mе?

— Твою сестру…

— А, зрозумів. — Харрі підніс чашку до рота, щоб виграти час. — Дякую за співчуття. Їм, звичайно, важко.

— В якому мерзенному світі ми живемо.

Сонце ще не зійшло над дахами будинків по Дарлінґхерст-роуд, а в небі вже панувала голубінь, подекуди — в білих цятинках хмар. Як шпалери в дитячій. Але що від цього користі, коли світ такий мерзенний?

— Я поговорила з дівчатами, — сказала Сандра. — Цього хлопця на фотці звуть Вайт. Він збуває ЛСД і каліки. Деякі дівчата в нього купують. Але ніхто його не обслуговував.

— Може, йому немає потреби за це платити, — припустив Харрі.

Сандра усміхнулася:

— Потреба в сексі — це одне. А в тому, щоб купити секс, — інше. Для декого це як струс. Ми можемо дати тобі багато такого, чого вдома ти не отримаєш. Повір.

Харрі підвів очі. Сандра дивилася прямо на нього, і на якусь мить пелена в її очах розвіялась.

Харрі їй повірив.

— Ти перевіряла за датами?

— Одна дівчина каже, що купувала у нього ЛСД за день до того, як знайшли твою сестру.

Харрі поставив чашку так різко, що кава вихлюпнулася на стіл. Потім нахилився до Сандри і тихо і швидко запитав:

— Можу я з нею поговорити? Їй можна вірити?

Широкий наквацьований рот Сандри розплився в посмішці. Там, де бракувало зуба, зяяла чорна дірка.

— Я ж кажу: вона купувала ЛСД. А ЛСД в Австралії під забороною. Тобі не можна з нею поговорити. І потім, як по-твоєму, можна вірити наркоманці? — Харрі знизав плечима. — Я просто сказала тобі, що від неї чула. Але вона, звичайно, не надто розуміє, який день — середа, а який — четвер.

Атмосфера в кімнаті розпалювалась. Навіть вентилятор деренчав сильніше, ніж звичайно.

— Вибач, Ховлі, але Вайт відпадає. Жодного мотиву, і його коханка говорить, що на момент убивства він був у Німбіні, — сказав Водкінс.

Харрі підвищив голос:

— Ви що, не чуєте мене? Анджеліна Хатчинсон вживає чортзна-які наркотики. Вона вагітна, очевидно від Еванса Вайта. Хлопці, та він же підгодовує її наркотою. Він для неї цар і бог! Вона вам що завгодно скаже. Ми розмовляли з господарем будинку: ця дамочка ненавиділа Інґер Холтер, і не без причини. Взяти хоч би те, що якесь дівчисько з Норвегії намагається поцупити у неї курку, що несе золоті яйця.

— Може, тоді краще зайнятися міс Хатчинсон? — тихо запропонував Леб’є. — У неї, принаймні, є мотив. Може, це їй Вайт потрібний для алібі, а не навпаки.

— Але Вайт бреше! Його бачили в Сіднеї напередодні того дня, коли знайшли тіло Інґер Холтер. — Харрі підвівся і заходив по кімнаті, наскільки дозволяли її розміри.

— Якщо вірити повії, яка вживає ЛСД, і ще не ясно, чи зможемо ми її допитати, — додав Водкінс і повернувся до Юна: — Що авіакомпанії?

— За три дні до вбивства поліція Німбіна бачила на головній вулиці самого Вайта. З тієї миті по день убивства він не значиться в списках пасажирів ні «Ансетта», ні «Квантаса».

— Це ще ні про що не говорить, — буркнув Леб’є. — Чорта з два наркоторговець роз’їжджатиме під власним ім’ям. Потім, він міг їхати потягом. Або автомобілем, якщо у нього було багато часу.

Харрі вибухнув:

— Повторюю: за даними американської статистики, у сімдесяти відсотках випадків убивця і жертва знайомі. Та й шукаємо ми серійного вбивцю, знайти якого — все одно що зірвати приз в лотереї. Давайте бодай шукати там, де у нас більше шансів його знайти. Все-таки зараз у нас є хлопець, на якого вказують деякі докази. Потрібно його лише трохи потрясти. Хапай, дяче, поки гаряче. Узяти його в шори. Змусити зробити помилку. А зараз ми там, куди він хотів би нас загнати, тобто в… як його… — він безуспішно намагався пригадати, як англійською буде «глухий кут».

— Гм, — Водкінс почав роздумувати вголос. — Звичайно, вийде не дуже гарно, якщо виявиться, що винний був у нас під носом, а ми й не помітили.

Під цю хвилину увійшов Ендрю.

— Усім привіт! Даруйте, запізнився. Але хтось же повинен пильнувати ладу на вулицях. Що стряслося, шефе? У тебе