Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

не давалася мені до рук. Вона дивилась на мене ласкавими очима, лагідно жебоніла, гуцалася та розгойдувалась на гілках зовсім близько, але недосяжна. Що довше вислизала вона від мене, то дужче я прагнув її спіймати. Та вже й вечір надходив, тіні на землі довшали, а зусилля мої все були марні.

Поглинаючи її очима серед гонитви і під час коротких перепочинків, я бачив, що вона дуже змінилася. Стала більша, повніша, доросліша. Обриси її покруглішали, м’язи налились, і в усій її істоті відчувалася дозрілість, щось нове для неї й збудливе для мене. Я не бачив її три роки щонайменше, і, натурально, зміна була чимала. Я кажу три роки, але це тільки приблизно; може, їх було й цілих чотири, бо спомини мої дуже плутані, і що більше я думаю про те, то більше впевняюсь, що то мусило бути не три, а чотири роки.

Проте куди та чому вона була щезла й що з нею за той час діялось, я не знаю. Вона не мала жодного засобу розповісти мені про те, так само як ми з Клаповухом не мали засобу повідати нашому Плем’ю про все, що ми бачили, мандрувавши. Мабуть, вона пустилася в мандри на відчай душі, як і ми. Можливо, що причиною того був теж Червоноок. Запевне, він не раз здибувався з нею в лісі; і якщо він раз погнався за нею, цього, певна річ, було досить, аби вона втекла світ за очі. З подальшого видно буде, що вона забилась геть-геть на південь, за гори, аж на берег невідомої річки, навідшиб від свого поріддя.

В тих краях жило чимало Деревиків. Либонь, вони й примусили її врешті повернутись до Плем’я та до мене. Чому я так гадаю — поясню пізніше.

Тіні все довшали, а я гнався за нею все завзятіше, та зловити не міг. Удаючи, ніби стрімголов тікає від мене, вона весь час трималася так близько, що тільки хапай її,— але не давалась. Я забув за все: за час, за хижих ворогів, за ніч, що вже западала. Я знавіснів з жадання й гніву, Що вона не підпускає мене до себе. Дивна річ, але той гнів був немов частиною мого поривання до неї.

Як я щойно казав, я забув за все. Біжачи через прогалину, я напоровсь на ціле ліжбисько гадів. Та й вони мене не спинили. Я був мов навісний. Вони кидались на мене, але я крутивсь та петляв поміж ними й біг далі. За хвилю я наскочив на велетенського полоза. Перше я, верещачи з ляку, тікав би від нього десь аж на вершечок дерева. Тепер він теж загнав був мене на дерево; але Прудка якраз зникла мені з очей, і я сплигнув додолу й помчав за нею, бувши ту мить на волосинку від смерті. Тоді за мною вчепилась гієна, мій давній ворог, і бігла назирці добру годину, передчуваючи з моєї поведінки якусь поживу. А потім ми з Прудкою збурили цілу ватагу диких свиней, і вони теж порвалися за нами. Раз Прудка перескочила таку велику просторінь між деревами, що мені була не до снаги. Я мусив спускатися додолу. Мені було байдуже, що там чатують дикі свині. Я злетів на землю за ярд від тих тварюк, і вони кинулися за мною. Опинившись у мене з обох боків, вони примусили були мене рятуватись на дереві, але воно стояло трохи віддалік шляху, що ним тікала Прудка, і я відважно знову спустився додолу, повернув назад на старий слід і помчав широкою прогалиною навперейми. Вепри, наїжившися, клацаючи іклами та рохкаючи, наступали мені на п’яти.

Коли б я спіткнувся або впав на тій прогалині, було о по мені. Але такого не трапилось, та я й не дбав про те. Я був у такому настрої, що не злякався б стати віч-на-віч із самим Гострозубом, ні з двадцятьма Огневиками, що пускають стріли. Такий любовний шал пойняв мене. Але тільки мене — з Прудкою нічого такого не діялося. Вона була розважна й на небезпеку дарма не наражалась. Оглядаючись крізь далечінь віків на ту давню любовну погоню, я пригадую, що, коли свині затримали мене, вона побігла тихцем, мовби вичікуючи, коли я зможу знов погнатися за нею. Крім того, втікаючи від мене, вона весь час сама бігла й мене вела, куди їй було треба.

Вже зовсім смеркло, як я слідом за Прудкою обминув моховиту стіну бескида, випнуту з-поміж дерев, і заглибився в густий чагарник, що хвиськав і дряпав мене своїми гілками, коли я продирався крізь нього. Прудка ж ніде й не зачепилася. Вона добре знала дорогу. В самій гущавині ріс здоровезний дуб. Я майже наздоганяв її, коли вона полізла на того дуба. І там серед гілля, в її кублі, що його я так довго й марно шукав, я зловив її.

Гієна знов нанюхала наш слід і тепер, сидячи під деревом, заводила з голоду. Але ми не зважали на те й тільки зареготали, коли вона нарешті, загарчавши, подалась геть у чагарник. Ніч була повна весняних згуків. Як звичайно весною, всюди по лісі билися один з одним самці. З нашого кубла на дереві ми чули іржання диких коней, сурми слонів і рикання левів. Та вже зійшов місяць, і година була тепла. Ми сміялися й нічого не боялись.

Пригадую, другого ранку ми надибали двох розлютованих півнів-готурів. Вони билися так запально, що я просто підійшов до них і схопив обох за шию. Вони й стали нам із Прудкою за весільний сніданок. Півні були пресмачні. Повесні птахів легко ловити. Якось уночі ми навіть бачили, як билися при місяці два лосі. Поки ми з дерева стежили за тим боєм, до них тихцем підкралися лев і левиця й розірвали їх ще перше, ніж лосі помітили небезпеку.

Важко сказати, скільки часу ми прожили б у кублі Прудкої. Якось, коли нас не було, в дерево ударив грім. Грубезні гілки потрощило, кубло наше зруйнувало. Я заходився був відбудовувати його, але Прудка не хотіла на нього й дивитися. Вона страшенно боялась блискавки, і я не міг намовити її повернутись на дерево. Отак закінчився наш медовий місяць, і ми подались до печерного сельбища. Там я витурив Клаповуха з нашої печерки так само, як колись зробив був він. Ми з Прудкою оселилися там, а він пішов ночувати в пролазі подвійної печери.

Як ми повернулися до нашого Плем’я, так і прикрощі