Читати книгу - "Пентаграма"

насправді безпорадні. Я… – Віллі осікся. – Вам нудно слухати?

Співрозмовник похитав головою, та все ж мовив те, через що прийшов:

– Справа стосується вашої дружини.

Віллі зажмурився, ніби в очікуванні болю.

– Ми отримали листа. З відрізаним пальцем. Боюся, він належить їй.

Віллі глитнув. Він ніколи не вважав себе мстивою людиною, але тепер відчув, що камінь на серці почав тяжчати і набувати кольору. Жовтий. Як ненависть.

– Знаєте, Холе, стало навіть легше. Я ж увесь час цього боявся. Що він зробить їй боляче. Можеш обіцяти мені одну річ, Харрі? Нічого, що я на ти?  – Поліцейський кивнув.  – Знайди його. Знайди його, Харрі. І покарай. Покарай суворо. Обіцяєш?

У темряві Віллі здалося, що його співрозмовник кивнув. Але впевнений він не був: розгледіти заважали сльози.

– Я поліцію покличу, ось зараз покличу! – крикнула Тойя.

Харрі сидів у кабінеті й дивився на стіл. Він так втомився, що здавалося, немає сил навіть дихати.

Учорашні ескапади, що закінчились ізолятором і черговим кошмаром, – усе це не дарма далось, а зустріч із Віллі Барлі його добила. Обіцянка спіймати злочинця і ці слова Барлі про те, що його дружині зробили «боляче». Харрі не сумнівався: Лісбет Барлі мертва.

Із самого ранку його тягнуло випити. Спочатку це був природний потяг організму, потім панічний страх через те, що він сам перекрив собі доступ до цілющого зілля, не захопивши з собою ні фляги, ні грошей. А тепер бажання випити перейшло в ту фазу, коли і фізичний біль, і страх розривали організм на шматки. Злісний ворог ламав зсередини його кістки, звідкись із-під серця гавкали пси. Господи, як же він їх ненавидів! Так само сильно, як вони ненавиділи його.

Ривком підвівшись, він підійшов до сейфа. В понеділок він поставив туди півпляшки віскі «Беллз». Цікаво, він тільки зараз про це згадав чи думав про це ввесь час? Холе вже звик, що Харрі обманює Харрі. По-різному. Він уже збирався відчинити сейф, але раптом зупинився, уловивши дивний рух – у Елен на фотографії здригнулися губи. Він з’їхав з глузду, чи вона дійсно всміхнулася?

– Що втупился, стерво? – пробурмотів він, і через мить портрет злетів зі стіни і впав на підлогу. Скло розбилося. Елен, як і раніше, всміхалася. Харрі поторкав забинтовану праву руку, вона знову защеміла.

Він потягнувся до сейфа і тут побачив на порозі двох людей. І зміркував, що вони стоять тут уже деякий час, а їх віддзеркалення могло здатися рухом на фотографії.

– Привіт, – сказав один із тих, що увійшли, дивлячись на Харрі здивовано і з переляком.

Харрі глитнув і відпустив ручку сейфа.

– Привіт, Олег.

Хлопчик був у кедах, синіх шортах і жовтій футболці збірної Бразилії. Харрі знав, що на спині красується дев’ятка і прізвище – Рональдо. Цю футболку він купив йому на заправній станції однієї зимової неділі, коли вони з Олегом і Ракеллю виїжджали в Нуреф’єлль покататися на лижах.

– Зустрів його внизу, – сказав Том Волер і поклав долоню на голову Олегу. – Стояв на вході, запитував тебе, і я вирішив привести його сюди. Так ти, Олеже, граєш у футбол?

Хлопчик не відповідав, втупившись у Харрі темними очима. Вони в нього були такі самі, як у матері: іноді безмежно лагідні, а іноді безнадійно суворі. Зараз Харрі не міг із певністю визначити, які саме. Темні – та й усе.

– Нападник? – Волер із усмішкою покуйовдив Олегу волосся.

Харрі подивився на сильні довгі пальці, на темне волосся Олега, що липло до них, – ноги почали підкошуватися.

– Ні. – Хлопчик, як і раніше, дивився на Харрі. – Захисник.

– Послухай, Олеже. – Волер питально подивився на колегу. – Харрі тут боксує з тінню. Я теж іноді так роблю, коли що-небудь дратує. Може, прогуляємося на верхній поверх? Я тобі краєвид із майданчика покажу, а Харрі тим часом тут прибереться.

– Я залишуся тут, – рівним голосом сказав Олег.

Харрі кивнув.

– Гаразд, Олеже. Приємно було тебе побачити. – Волер поплескав хлопчика по плечу і пішов.

Олег залишився на порозі.

– Як ти сюди дістався? – запитав Харрі.

– На метро.

– Сам?

Олег кивнув.

– Ракель знає?

Олег похитав головою.

– Так і стоятимеш там? – ледве вичавив Харрі, відчуваючи, як сильно дере в пересохлому горлі.

– Я хочу, щоб ти повернувся до нас додому.

Харрі подзвонив, і через деякий час у кабінет увірвалася Ракель. Очі у неї були зовсім чорні, а голос пронизливий.

– Де ти був? – скрикнула вона.

На мить Харрі вирішив, ніби питання адресоване не лише синові, але її погляд ковзнув повз нього і зупинився на Олегові.

– Мені ні з ким було погратись, – опустив голову хлопчик, – і я приїхав сюди на метро.

– На метро? Сам? Але як…

– На мене ніхто не звернув уваги, – відповів Олег. – Я думав, тобі буде приємно, ма. Адже ти теж говорила, що хочеш, аби…

Вона ривком пригорнула його до себе.

– Знаєш, як я за тебе перелякалася, мій маленький? – сказала Ракель, обіймаючи сина, але дивлячись при цьому на Харрі.

Ракель і Харрі стояли біля садової огорожі та мовчки дивилися вниз на місто і фіорд. Вітрильники здавалися звідси крихітними білими трикутниками на синьому квадраті моря. Харрі обернувся на величезний, зроблений із колод будинок, що потемнів од часу, побудований для суворих зим, а не для літнього відпочинку. Між яблунями перед відчиненими вікнами пурхали метелики.

Харрі подивився на Ракель. Вона була босоніж, у блакитній сукні та червоній кофтині. Трохи нижче ланцюжка із хрестиком, який дістався їй од матері, шкіра поблискувала крапельками поту. Харрі подумав, що знає про неї все. Запах кофтини, вигин спини під сукнею, солоний смак її пітної шкіри. Чого вона хоче і чому мовчить.

Від усіх цих знань не було ніякого пуття.

– Як життя? – запитав він.

– Чудово, – відповіла вона. – Зняла дачний будиночок. Вийшло тільки на серпень: пізно спохопилася.  – Голос звучав рівно, в нім не відчувалося ні скарги, ні звинувачення.  – Пошкодив руку?

– А, подряпина, – відмахнувся Харрі.

Їй на обличчя впало пасмо волосся, і він насилу втримався, щоб не прибрати його.

– Учора сюди приходив оцінювач, оглядав будинок, – сказала вона.

– Оцінювач? Ти ж не збираєшся його продати?

– Харрі, для нас двох будинок занадто великий.

– Так, але він же тобі подобається. Ти тут виросла. І Олег теж.

– Не треба мені про це нагадувати. Річ у тому, що ремонт обійшовся вдвічі дорожче, ніж я припускала, а тепер пора міняти дах. Цей будинок старий.

Харрі подивився на Олега: той стояв навпроти гаражної стіни і молотив по футбольному м’ячу. Удар – м’яч