Читати книгу - "Пентаграма"

полетів убік, а він, заплющивши очі, простягнув руки до уявних трибун.

– Ракель?

Вона зітхнула:

– Що, Харрі?

– Ти не можеш на мене дивитися, коли я з тобою говорю?

– Ні. – Голос її не був ні злим, ні схвильованим. Рівним.

– А якщо я кину? Що-небудь зміниться?

– Не зможеш, Харрі.

– Я про поліцію.

– Я зрозуміла.

Харрі копирснув носком черевика землю:

– Я б міг знайти спокійнішу роботу, частіше бував би вдома. Зайнявся б із Олегом. Ми б…

– Перестань, Харрі! – Це прозвучало різко. Вона спробувала здути пасмо з лиця, нахилила голову і схрестила руки на грудях, неначе в цей спекотний день їй стало холодно. – Я кажу «ні», – мовила вона ледве чутно. – Нічого не зміниться. Проблема не в твоїй роботі, а… в тобі, Харрі. – Вона перевела подих, обернулась і подивилася йому в вічі. – Проблема – в тобі.

Харрі побачив, що вона готова заплакати.

– Іди, – прошепотіла вона.

Він збирався щось сказати, але передумав. Замість цього кивнув вітрилам у фіорді.

– Твоя правда, – погодився він. – Проблема в мені. Скажу два слова Олегу та піду. – Через кілька кроків він обернувся. – Не продавай будинок, Ракель. Не продавай, чуєш? Я що-небудь придумаю.

Вона всміхнулася крізь сльози і прошепотіла:

– Ти дивовижна дитина. – Вона простягла руку, немов збираючись погладити його по щоці, але він стояв занадто далеко, і рука впала. – Бережи себе, Харрі.

По дорозі його пробив холодний піт. За чверть п’ята. Треба поквапитись, аби не запізнитися на нараду.

«Я в будівлі. Пахне підвалом. Я стою не рухаючись і вивчаю таблички. Чую голоси на сходах, але не боюсь. Я невидимка, але їм це не видно. Розумієш? Це не парадокс, люба моя, просто я так мислю. Все можна уявити у вигляді парадоксу – це нескладно. Це тільки слова, двозначності мови. Але вистачить слів, і мови вистачить. Я дивлюся на годинник. Ось моя мова. Ясна і без парадоксів. Я готовий».

Розділ 14

Понеділок. Барбара

Барбара Свендсен останнім часом почала замислюватися про час. Не те щоб у неї була схильність до філософії – більшість знайомих сказали б, що якраз навпаки. Просто раніше їй і на думку не спадало, що всьому свій час, і час цей минає. Кілька років тому вона зрозуміла, що кар’єри в модельному бізнесі їй не зробити, і вдовольнилася званням екс-манекенниці. Звучало непогано, хоча з голландської слово «манекен» перекладається, як «маленька людина». Про це їй розповів Петтер. Як і про все інше, що він вважав для неї необхідним. Це він улаштував її на роботу в бар «Хед-Он» і дістав пігулки, прийнявши які вона могла без побоювань доїхати з роботи в університетський район Бліндерн, де ніби як вчилася на соціолога. Але час Петтера, пігулок і університетських фантазій минув, і одного прекрасного дня вона залишилася без Петтера, без пігулок і без заліку, з самими заборгованостями: і в університеті, і в аптеці. Ну і з роботою в найнуднішому барі Осло. Випустивши з рук усе, що мала, Барбара позичила грошей у батьків і вирушила в Лісабон відпочити, оглядітися, можливо, підучити португальську.

Попервах Лісабон здавався їй чарівним. Нестримно пролітали дні, але її це анітрохи не тривожило. Адже час тоді не відходив, а, навпаки, приходив. Гроші закінчились, а разом з ними всі розваги та вічна вірність Марка. Зате додому вона повернулася куди досвідченішою. Наприклад, дізналася, що в Португалії екстазі дешевший, ніж у Норвегії, хоча шкоди від нього не менше, що португальська мова неймовірно складна, а час – непоновлюваний ресурс.

Потім вона у хронологічній послідовності зустрічалася з Рольфом, Роном і Рональдом. Звучало кумедно, на ділі ж було так собі. Хоча Рональд був дуже навіть нічого. Але час відійшов і прихопив із собою Рональда.

Вона повернулася додому, у свою стару кімнату, й тільки тоді світ помалу заспокоївся, а разом із ним час. Вона перестала ходити в бари, зав’язала з пігулками й почала тішити себе мрією про повторний вступ до університету. Деякий час працювала на кадрове агентство «Менпауер». Після чотиритижневого випробувального терміну її взяли на постійну роботу черговим адміністратором в конторі «Халле, Тюне і Веттерлід», яка розташовувалася на площі Карла Бернера, а якщо говорити про престиж – то в нижніх рядках рейтингів міських адвокатських контор, які спеціалізуються на стягненні боргів.

Відтоді минуло чотири роки.

На цю роботу вона погодилася в першу чергу тому, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» час – як з’ясувалося – тече повільніше, ніж скрізь. Варто було тільки ввійти до червоної офісної будівлі та натиснути в ліфті на кнопку п’ятого поверху – час сповільнювався. Минала якщо не ціла вічність, то вже точно половина, перш ніж двері ліфта відчинялися, випускаючи тебе в безбережний океан іще повільнішого часу. Чергуючи за стійкою, Барбара часто поглядала на годинник над дверима, спостерігаючи, як знехотя повзуть секунди, хвилини та години. Іноді, якщо захотіти й зосередитися, вона могла зовсім зупинити час. Дивно, що для інших співробітників він, здавалося, тече швидше. Неначе вони з Барбарою перебували в паралельних, але різних часових вимірах. Варто було дзвякнути телефону в неї на стійці, люди вилітали в коридор, немов у німому кіно, але все це начебто її не стосувалося. Вона, мов робот, механічно підлаштовувалася під їхню швидкість, а свідомість продовжувала існувати у своєму, вповільненому темпі.

Узяти хоч би останній тиждень. Збанкрутував великий конкурент, і всі забігали, задзвонили як божевільні. Веттерлід сказав їй, що настає час хижаків, готових якомога більше відітнути від частки ринку, що звільнилася, – дорогоцінна можливість їхньої компанії пробратися в елітний дивізіон. Сьогодні він попросив її довше затриматися на роботі: переговори з колишніми клієнтами компанії, що прогоріла, затягуються до шостої вечора, а їм же треба показати, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» усе в зразковому порядку, вірно? Розмовляючи з Барбарою, Веттерлід, як завжди, дивився на її груди, а Барбара, як завжди, посміхалася й автоматично зводила лопатки докупи, як учив Петтер, інструктуючи її для роботи в «Хед-Он». Тепер це стало рефлексом. Кожне випинає те, що у нього є. Такий принцип принаймні засвоїла Барбара Свендсен.

Узяти хоч би кур’єра-велосипедиста, що тільки-но ввійшов. Напевно під його шоломом і дивитися нема на що. Саме тому він не зняв ні чорних окулярів, ні маски, розсудила вона. Сказав, що знає, в який кабінет доставити пакет, і повільно пішов по коридору, демонструючи Барбарі свої міцні сідниці в облиплих шортах. Чи ось прибиральниця, яка зараз прийде. Вона, як відомо, буддистка, чи індуїстка, чи як