Читати книгу - "Таємниця Єви"

перебудувала в теперішню «Медову Єву».

– Гм, і що далі?

– А далі треба було рятувати чоловіка… У Єви виникла чудова ідея заробітку: вона пропонувала заможним тлустим чоловікам за кілька місяців повернути їм гарне зграбне тіло. Умовою була сплата грошового внеску і повне інкогніто. Саме для цього п’ятьом товстунам, які пристали на її пропозицію, була потрібна історія зі зникненням.

– Стривайте, стривайте, – поліціянт звівся з крісла, – отже, зникнення п’ятьох вельмож – байка?

– Я вже казав, що вони самі його організували. І навіть продемонстрував, у який спосіб, – нагадав Герман. – До того ж, фон Ранінгер, начальник празької поліції, подбав про те, щоб столичні слідчі не здіймали галасу.

– Гаразд, – Станіслав стиснув голову, мовби боячись, що думки не втримаються купи і розлетяться, – а хто були ті люди, що сіли замість тієї п’ятірки в сани?

– Їхні слуги, mon amie.[12] Вони поселилися тут, на цій віллі, в той час, як господарі проживали в «Медовій Єві». А потім перші помінялися місцями з другими. Ось чому ми їх там не знайшли…

– Геніально, чорт забирай! – не втримався поліціянт.

– А тепер найголовніше, – тут Кислович пильно глянув на Єву. – Я все не міг збагнути, яка сила здолала мене вчора ввечері. Аж поки не згадав, що ваша служниця доливала у вогонь каміна і ламп якусь олію з дивним квітковим запахом. Це олія шалфею, пані Єво, чи не так? Вона в дивний спосіб впливає на людський мозок: уводить у запаморочення і провокує відчуття насолоди. В такому стані людина здатна на все. Наприклад, переказати комусь іншому всі свої статки. Словом, ті панове, може, й не отримали тіло, яке мали в юності, зате Австро-Угорщина втратила п’ятьох багатіїв. Всіма їхніми статками володіє тепер полковник Гроцький. Ось де головна мета цього задуму. Чи не так, люба Єво?

Пані Гроцька вже давно себе опанувала і слухала зі спокійною і чарівною посмішкою на вустах. З таким же спокоєм вона спостерігала, як лікар вколює знеболююче її чоловіку.

– Все так, мій любий Германе. Мені здавалось, що з повітовою поліцією не буде клопоту, аж тут з’явилися ви, – Єва підвелася і зробила крок у бік сходів. – Я не прагну виправдання, але ви повинні знати, що це він змусив мене. Ось тому я навіть не намагалася сьогодні, хоч він мені наказав, переконати вас приєднатися до цієї справи.

Жінка кивнула в бік непритомного полковника.

– Вам вирішувати, що зі мною буде далі… Але ходімо, я покажу вам своїх постояльців, і ви побачите, що ніякої кривди їм не завдано.

Вони піднялися на другий поверх, де в просторій залі на широких ліжках мирно, мов діти, спали п’ятеро здорованів.

– Хай їм біс! – Станіслав аж підскочив від здивування. – Ми їх шукаємо, а вони любісінько сплять!

– Тихіше, тихіше, – мовила Єва, – у них режим. Не можна їм зараз прокидатися.

Усі троє вийшли навшпиньках.

– Слухайте, пані Єво, – вже за дверима запитав поліціянт, – а в чому все-таки полягає ваш метод схуднення? Може б, і мені він придався?

Жінка перевела погляд на Германа.

– Запитайте у пана Кисловича. Він вам розповість. Якщо захоче…

Внизу їх з нетерпінням чекав похмурий хірург. Пані Гроцька тепер справді стала вдовою.

* * *

За вікном виднілись зледенілі береги Вісли і самотні обриси Вавелю. «Зима в Кракові нічим не відрізняється від зими в Трускавці, – подумалось Герману, – однаково не хочеться висувати носа на вулицю». Він потягнувся за цигаркою і сірниками. В кімнаті почулися легкі кроки, і навпроти вікна постав оголений жіночий силует. Чоловік не встиг запалити цигарку.

– Я не збираюся чекати, поки ти будеш курити, – категорично мовила Єва.

Жінка лягла поруч.

– А ще хочу знову відвідати «Медову Єву». Цілий рік минув, я скучила… Скучила навіть за тим телепнем Станіславом.

Єва натягнула на себе і Германа теплу ковдру.

– Я маю нових замовників, – пошепки додала вона, – товсті і багаті… Тільки більше мені не заважай.

Портрети звірів

Навесні 1899 року мені трапилась нагода побувати в Карпатах, звідкіля родом мої батьки. Після закінчення студій у Будапешті я десять років мандрував по світу у численних відрядженнях, якими щедро забезпечувала мене компанія «Royal Villamos», проте жодного разу не побував на своїй батьківщині, яку, щиро кажучи, майже не пам’ятав.

Моя компанія займається електрифікацією усіляких технічних пережитків: водяних млинів, тартаків, гомор, підсилюючи їхні механізми електродвигунами. Власне, останнє і було моєю справою. Я – інженер.

Можливо, я ніколи б сюди не потрапив, якби місцевих магнатів не зацікавив технічний прогрес. Точніше, не самі винаходи, а те, як можна з їх допомогою збільшити свої прибутки. Щоразу, вже на місці, я мусив повторювати замовнику всі свої аргументи, які перед цим виклав у листуванні, бо коли мова заходила про капіталовкладення, вельможі давилися від скупості. Щойно їх вдруге вдавалося переконати, я замовляв з Будапешта все необхідне устаткування і брався до роботи. І так усі десять років.

Цього разу я мав переконати графа Фредеріка Шенборна, що володів численними млинами неподалік Мункача. З листів мені, однак, здалося, що цей чоловік зовсім не скнара, крім того, жваво цікавиться новинками, а отже, мав би стати справжньою знахідкою для «Royal Villamos».

Щоправда, я так і не дочекався від нього офіційного запрошення, втім, вирішив, що коли одного дня з’явлюся перед ним, граф навряд чи мене прожене. До того ж знаючи, що я вже готовий взятися до роботи.

Навіть не відправивши графу телеграму, я вирушив у дорогу.

Травень вдирався до вагона духмяним гірським повітрям і заквітчаним гіллям молодих дерев, що росли поряд із залізницею. На кожній станції я вистрибував на перон і жагуче вдихав весняні пахощі, мовби за годину хтось збирався мене задушити.

Я не курив всю дорогу, не стримавшись тільки під кінець подорожі. Дістав цигарку і, запаливши її, втягнув гіркуватий дим. Та одночасно з полум’ям сірника в моїй голові зблиснула думка, від якої я мало не підстрибнув: «А що як вийти зараз з потяга і прогулятися до Мункача пішки? Адже звідси, либонь, не більше десяти миль. Місцеві залюбки покажуть мені за кілька крейцерів дорогу. Граф однаково навряд чи прийме мене одразу, зважаючи на раптовість візиту, тож не має значення, коли я прибуду, сьогодні чи завтра». Останнє мені подумалось уже на пероні, звідки я бадьорим кроком подався в бік незнайомого містечка.

Провідників не довелося шукати довго: двоє худорлявих юнаків, що продавали бринзу біля станції, радо погодились. Попросили тільки почекати, поки продадуть хоч половину. Закуривши ще одну цигарку, я став поодаль, аби