Читати книгу - "Мати все"

class="p1">– Нащо ж ви… знову?

– За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…

– А ваш чоловік…

– Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.

– А діти… Здорові?

– А що їм буде? Здорові…

– Яка несправедливість, – гірко прошепотіла Іветта.

– Що?… – хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?

Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте.

– Ви теє… справді купити можете чи пожартували? – запитала багатодітна мати.

Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила:

– Тища!

– Що?

– Тища баксів і по руках! – заторохтіла. – Беріть! Здорова дівка! Я її в п’ятнадцять років народила. Тверезою була – клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно.

Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна.

– Вас… звати як? – процідила презирливо.

– Нінуха, – догідливо пробелькотіла молодичка.

– Так от, Ніно… – холодно говорила Іветта. – Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж…

Нінуха ошелешено почухала потилицю.

– Що за маячня? – пробурмотіла незадоволено. – На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… – Насупилася, із підозрою глянула на гостю. – А… Ви сектантка! Тоді – дві тисячі!

Іветта презирливо посміхнулася.

– Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім’ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається?

– А скільки за це можна взяти? – жадібно запитала істота.

– Двадцять тисяч доларів.

– Йєс! – закричала Нінуха.

– Є дві умови…

– Хоч двадцять дві!

І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним:

– Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його…

– Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, – Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець.

– Та я на все згодна! А гроші… Коли?

– Так от слухайте або я зараз просто піду! – холодно наказала Іветта.

– Слухаю! – Обцілувала би.

– Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде…

– А чого ж не підійде? – захвилювалася істота. – Райка в мене здорова, роботяща…

– Я дівчину скромну шукаю…

– А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема!

– Нервова система міцна?

– Що?

– Донька ваша спокійна чи не дуже?

– А як треба?

«Безнайдійна!» – роздратувалася Іветта. Підвелася з брудного стільця:

– Я піду до вашої доньки і сама поговорю з нею. Після цього скажу вам, підходить вона мені чи ні.

На годиннику – шоста вечора, надворі та в душі Іветтиній – чорна діра. Світи, не світи – марно. Куталася в легку теплу шубку, пленталася слідом за моторною Нінухою – а та скаче, ніби до фінішу першою добігти має. За хату забігла, зупинилася.

– А… Он вони… Козу гріють…

До Іветти обернулася:

– Мені як… Малих розігнати чи хай собі тирлуються?

Іветта не відповіла. Напружено примружила очі. Що тут? Сарайчик дощаний до хати притулився, біля сарайчика напіврозвалений курник без даху. Порожній. Дрова розкидані. Лопати та граблі звалені. Лахміття якогось купа немала. А діти де?

Нінуха вже відчиняла двері сараю.

– Тут вони…

Іветта ступила кілька кроків до сараю так обережно, ніби кожен дотик до землі на цьому подвір’ї вкорочував їй віку. Зазирнула. З хати вікно – просто на сарай, – линуло світло, тож принаймні можна було все роздивитися. Солома, кілька величезних пнів, порожні кролячі клітки, худа коза посеред сараю. На одному з пнів сиділа старша Нінушина донька. Тримала на руках найменше дівча. Обіймала однією рукою, другою намагалася дістати близнюків. А ті казилися, бігали навколо старшої, дражнилися, відскакували, та вона раз по разу встигала хльоснути когось із них по спині.

Іветта озирнулася. А де ще одне хлоп’я? По подвір’ю ніби четверо малих гасало.

– Едька, зараза! Ану геть від кози! – крикнула Нінуха.

Іветта придивилася: п’ятирічний Едька сидів під козою. Намагався присмоктатися до дійки.

– Так! Усі до хати, босото! – керувала Нінуха. – А ти, Райко, пригальмуй. Жити красиво хочеш? А? Що ти тут мені плечима смикаєш? Хочеш! Я знаю!

Дітлашня збилася докупи, обліпила Райку. Дівчинка підвелася, притулила до себе малу, прошепотіла:

– Я в інтернат не поїду…

– Та хто тебе туди візьме, дурепо?! – розлютилася Нінуха. Завелася. До дітей кинулася – хлопців у потилицю, малу з Раїних рук видерла, одному з близнюків тицьнула.

– Хто за мить у хаті не буде, біля кози ночуватиме!

– Зупиніться, Ніно! – холодно й люто наказала Іветта. – Ми всі йдемо у дім. Але ви… Прошу вас – ні слова. Ви мене зрозуміли?

– Та я німа! То я так… Щоби поважали мамку…

До хати побрьохали гуртом. Нінуха нервувалася, збуджено смикала Раю.

– Ти ж дивись мені… Не підведи! Важко нам живеться. Сама знаєш…

Порозсідалися. Іветта і Рая біля стола. Нінуха з малими на проваленому дивані – спостерігачі чесного вибору, чорти б їх.

Іветта зосередилася. «Спокійно! – наказала собі. – Не бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…»

Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі.

– Давай знайомитися, Раєчко. – Привітність на максимумі. – Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… – простягнула дівчинці фото. – Це дім, у якому мешкає наша сім’я.

Нінуха підхопилася, підбігла до стола.

– Ого! Шоколад…

Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані.

– Люди повинні допомагати одне одному, – повернулася в русло. – Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко?

– Так, – розгублено прошепотіла дівчинка.

– …Один допомагає добрим словом, інший…

– Грошима! – встряла Нінуха. – А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь…

Іветта видихнула і продовжила:

– У нашої сім’ї свій шлях. Ми