Читати книгу - "Далекий простір"

позбавляє прав. Але я не могла жити з твоїм батьком, я любила Пінча.

– А де Оел?

– Вона теж прийде, пізніше. Коли померла твоя мачуха, я хотіла була тебе забрати. Піти до твого батька і наполягти, щоби він написав відпускний лист. Все одно він із ранку до ночі пропадав у Міністерстві, і ти йому був потрібний лише спочатку, щоби доказати щось мені і дотриматися правил.

– Не знаю, – промовив Габр. – Мені здається, батько – він…

– Навіщо про нього говорити… – Істота тепер лежала біля дверей, не рухалася. – Його вже немає. А тоді… тоді я не пішла до нього, сама не знаю чому. Народилася Оел, і Пінч поруч. І було так добре втрьох. Це жахливо, але я… я боялася, що щось зруйнується. Я хотіла, щоб ти був поруч, але…

Істота біля ніг ледве помітно здригалася.

– Що з тобою? Тобі холодно?

– Нічого. Ти не думай, що я зовсім забула про тебе.

– Мам… – Габр нахилився, потім присів поруч. – Я…

– Все так нерозумно вийшло, – звідкись із глибини звучав здавлений голос. – Все життя дурне.

– Не треба. Все добре.

Він говорив якісь потрібні слова, але відчував їх не до кінця. Він навіть не розумів, навіщо він прийшов сюди, в цей бункер.

– Хочеш, я наллю тобі оргнапою?

І, не чекаючи відповіді, істота поповзла вглиб печери.

– Ні, ні! Не треба, чуєш?

Він злякався темряви, страшної темряви, в яку треба було зануритися. Там, на кухні, панував абсолютний морок.

Істота застигла в нерішучості.

– Що з тобою? – запитала вона співчутливо. – Ти такий нервовий. Щось сталося?

– Так, мам.

– Щось погане?

– Так, дуже.

– Ти захворів?

– Ні, це гірше. Ти просто не зрозумієш.

Гора ганчірок розвернулася і поповзла до нього.

– Я хочу знати.

– Я не знаю, що мені робити. – Габр сидів, опершись спиною об холодну стіну. – Я зовсім розгублений.

– Що сталося? Говори. Хто-хто, а я тобі зумію порадити.

– Ні, мам, ні, – похитав головою Габр. Він раптом уперше за багато днів відчув себе слабким. І на мить йому здалося, що мати знову всесильна, як у дитинстві, і все само собою вирішиться, варто їй тільки розповісти. Вона мати, і вона повірить йому, а це вже багато. Якщо повірить, то зможе і щось порадити, зможе. – Я почав бачити, мам. «Бачити» – це майже як чути, тільки очима.

Істота мовчала і не рухалася.

– Ти чуєш мене?

– Так, – відповіла істота.

– Я от зараз сиджу поряд із тобою і бачу тебе. Тебе і твою квартиру, і бачу всі вулиці, весь мегаполіс. І це так страшно… Страшно, бо все правда.

– Яка правда?

– Що ти… що ти вся в ганчірках і… повзаєш навкарачки.

– Звід… звідки ти знаєш? – В її голосі звучали і подив, і страх.

– Я бачу, мам. Я впізнаю тебе тільки з голосу, а сама ти… – Він перевів подих. – Ти мені чужа. Я знаю твій голос, але не твій вигляд.

– Ну так, я чужа, я тобі чужа, я завжди була чужа.

– Ні, ти не зрозуміла…

– Я все зрозуміла. І ти зневажаєш, що я дозволяю собі повзати. Але я… я втомлююся ходити. Зранку я ходила в експлуатаційний комітет, потім на групу активістів Наради квадрату, потім я готувалася до завтрашнього об’єднання в бібліотеці. Якби ти знав, як я втомилася.

– А навіщо тобі це?

– Я не можу без цього. Для мене це важливо. Ти читаєш газети? Там…

– Ні, – перебив її Габр. – Я не читаю тепер газет.

– Чому?

– Там живуть світом, який… Я теж раніше ним жив. Він дуже вузький, розумієш? Є ще інший світ, поза газетами – море, ліси, далекий простір. Зовсім інший світ. Я його бачу.

– Але треба щось читати. Я читаю переважно тільки «Новини квадрату» і «Кур’єр п’ятсот десятої вулиці». Але вже прочитую все від і до.

– Мам, ми відволіклися, – сказав Габр. – І мені треба скоро йти.

– Так, так.

Така спочатку вольова, зла, вона, здавалося, розгубилася.

– Мам, – сказав Габр, – можливо, я бачу тебе востаннє.

– Як це?

– Я хочу, щоби ти вислухала, зрозумієш чи ні, але вислухай. Мені дали завдання, страшне завдання: зупинити мегаполіс. Державне Об’єднання зникне, розумієш? І ти, і всі зникнуть – всі. Я відчуваю, за мною стежать із обох боків: одні мене прагнуть осліпити, позбавити істини, а інші хочуть штовхнути на цей крок.

– На який крок?

– Я ж тобі розповів, зупинити все, все переплутати. Ні, навіщо я тобі це говорю? Не можу більше, не можу.

Габр плакав, притулившись щокою до холодного металу.

– Заспокойся, сину.

– Мамо, вони мене осліплять, – мовив крізь сльози. – Я вже боюся темряви. Я боюся навіть піти за тобою на кухню, мені страшно. Я хочу бачити. Хочу. А вони занурять мене в темряву назовсім. А якщо я спробую втекти з мегаполіса, намацають мене локаторами і все одно спіймають і осліплять. Я можу врятуватися тільки в Прозорій Плямі – це далеко за мегаполісом, там живуть люди, які колись бачили очима. Але там… Там мені немає місця, вони мене виштовхнули звідти сюди, щоб я їм допоміг зупинити мегаполіс. І мені… що мені залишається?

Настала тиша. Коли за п’ять хвилин Габр, трохи заспокоєний, витер очі і подивився перед собою, він побачив, що істота не зрушила з місця, так і лежала, розпластавшись на підлозі.

Минула ще хвилина.

– Я нічого не зрозуміла, – почув він нарешті голос. – Про що ти?

– Мамо! – Він не витримав, підсунувся до неї, схопив за кістляві плечі. – Ми висимо в повітрі, під нами немає справжньої ґрунту! Чуєш? І кругом труби, балки, дроти. І всі сліпі, всі – світ сліпих! І ти сліпа, мам. Ми всі прокляті. Всі прокляті і нещасні!

– Не тряси мене, – сказала істота. – І припини істерику.

Він відпустив її плечі.

– Чому ти вирішив, що я нещасна?

– Ти не бачиш себе!

– Я не розумію, про що ти говориш.

– Я піду.

– Стривай, я хочу тобі сказати. Ти не думай, що раз я шкодую, що все так безглуздо склалося, то я нещасна. Ні, я була щаслива. Коли ти народився, потім коли зустріла Пінча і коли народилася Оел. І зараз не все так погано: скоро прийдуть Оел і Пінч і ми будемо пити кислий оргнапій. Я додаю туди дві краплі барильної кислоти – ти маєш пам’ятати, як я…

– Мамо, прошу тебе, не треба.

– Що не треба? І ти теж залишайся, посидиш із нами. Вони тобі будуть раді, особливо Оел. Вона ж тобі сестра.

– Мам… Я… Я або загину скоро, або… Як