Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— А це що таке розумне?

— Пояснювати довго й не треба вам воно, Катерино, — зітхнув Артем і знову глянув на хвору. — Якщо коротко, то ви після того, що сталося з невісткою, або зовсім не помили її, або помили теплою водою, та запізно й недбало. Усередину зайшла інфекція, таке трапляється. Нечасто, але не пощастило саме Марусі. Почалося запалення всередині, абсцес.

— Що?

— Невеличкий гнійник, — терпляче пояснив Шеремет. — Нарвало в неї всередині. А потім за якийсь час прорвало. Ось, маєте тепер. Якщо так лишити, гною не відкачати — помре, — сказав і тут — таки додав: — Уже вибачайте, але так є.

Григоренчиха зойкнула, затуливши долонею рота. А тоді машинально поправила ковдру, накривши невістку, і запитала:

— А вилікувати можна?

— Поки процес не смертельний. Та без операції — ніяк.

— Різати? — знову зойкнула Катерина. — Отут?

— Є куди перенести — несіть. Але навряд чи вона витримає. Краще хай лежить, де поклали. Різати, звісно. Без цього ніяк. Не така вже й складна операція. Дренаж потрібен, відкачати зсередини гній. Потім зашити. Для цього весь живіт розрізати не треба. Були б інструменти потрібні, я б спробував.

— Не помре? — підозріло зиркнула на нього Катерина.

Шеремет хотів бути чесним.

— Не знаю. Ще трохи потягнете — шансів менше буде. Проте різати кухонним ножем, самі розумієте, не буду.

Тітка Григоренчиха перевела погляд з лікаря на Марусю, потім — назад.

— Батька треба, — мовила нарешті. — Зеленого.

— Він доктор хіба? До чого тут ваш Зелений?

— У Трипіллі він усе тепер вирішує. Мо', підкаже…

Неприхований захват селян своїм отаманом уже почав відчутно дратувати Артема.

— Що він може підказати? Операція потрібна — не отаманове слово.

— Без тебе знаю, — огризнулася Катерина. — Я грамотна, в церковній школі вчилася. Книжки колись читала, не по складах. Не думай, що один такий мудрий. Ач, панич… Інтелігенція… Ми теж не з гною виросли. Не дивися, що село.

— До чого тут…

— Замовкни! — гримнула раптом Катерина. — Фельдшер у нас був. Загув. Але щось там у нього лишилося. Усяке лікарське приладдя. Ще від доктора, який у нас був за царя. Батько отаман повинен дозволити те все взяти. Люди в нас хліб сіють. Лікарської справи не навчені.

Шеремет ураз відчув полегшення. Значить, є надія.

— Тоді не тягніть, Катерино… Як вас…

— Досить Катерини. Чи хоч тітки Катерини. Мене всі так звуть, — милостиво дозволила Григоренчиха. — Треба хлопця негайно послати до отамана. Хай вже там думають. Сиди тут, я зараз прийду. Годувати ж тебе треба, як взявся.

Лишившись із Марусею сам на сам, Шеремет знову поклав руку їй на живіт. Молода жінка далі лежала, заплющивши очі й тяжко дихаючи. Однак її квола худа рука сама посунулася вбік, пальці легенько торкнулися Артемової правиці. Видихнула, ніби востаннє:

— Я жити буду?

— Куди дінешся.

Щоб підбадьорити, Шеремет пересунувся ближче, торкнувся розпатланої чорної гриви. Шершава долоня попестила її, раптом захотілося приголубити Марусю, мов рідну. Чому таке на нього найшло, він не міг собі тепер пояснити. Хоч відповідь ніби й крутилася в голові.

Той, чиє життя зовсім недавно дивом було врятоване, підсвідомо прагне віддати комусь цей борг. Тобто сам прагне врятувати чиєсь життя.

6

Таких операцій Шеремет давненько вже не робив.

Правда, це як сказати: ще в січні, в київському шпиталі, дренував черевну порожнину петлюрівському підхорунжому, блокуючи абсцес. Тоді справа була куди серйозніша: перед тим оперували того вояка, витягаючи кулю з живота, а коли зашили, то згодом виявилося, що занесли інфекцію. Усередині почало гноїтися, Артемові довелося все робити швидко. Але тепер, коли люди справді не можуть до пуття розібратися, хто з ким і хто проти кого, і ладні міряти час кожним прожитим днем, Шеремет утверджувався в думці, що там, біля дніпрових плавнів, для нього почалося зовсім нове життя. Можна сказати, з чистої сторінки.

Ну, а в своєму новому житті він, лікар, мусив лише згадувати, як треба робити ті чи ті хірургічні операції. Добре, що серед медичного причандалля, що його покинув фельдшер — утікач, знайшлося кілька ампул з морфієм. Упорснув Марусі, щоб була хоч якась анестезія, та все одно попросив свекруху прив'язати хворій руки до ліжка, щоб та, бува, ненароком не завадила операції. Знайшлися і скальпель, і дренажні трубки. Навіть лишилися спеціальні медичні нитки.

Упоравшись, відчув раптом неймовірну втому. Таку сильну, що не міг твердо триматися на ногах. Григоренчиха почала щось говорити. Але Артем відмахнувся, звелів сидіти коло хворої, води не давати, як проситиме, змочувати лише губи, зварити їй на потім міцний курячий бульйон. А сам ледве додибав до лавки, на якій для нього вже намостили сінника. Щойно вклався, як упав у темну безодню. Летів, летів, летів, летів…

А прокинувшись, не відразу й згадав, де він і що за вікном — ранок, день чи вечір. Здалося йому, що все дотепер було сном — довгим, тривалим, бажаним, зовсім іншою реальністю. Насправді ж він досі лежить на брудній підлозі в камері губчека й марить. Однак швидко опанував себе і рвучко підвівся. Запаморочилося в голові, але це теж скоро минуло. Ступив на вкриту постілкою глиняну підлогу і завважив, що чоботи з нього, сонного, зняли. Пройшов до хворої. Маруся міцно спала. Дихала рівно. Крім них двох у хаті нікого не було.

Натягши чоботи, у самій сорочці, Артем вийшов у двір. Тітка Григоренчиха поралася там, почула, як він вийшов і повернулася. В очах не було вчорашньої недовіри, хоч і особливої турботи там теж не помітив.

— Добре виспався? — запитала й, не дочекавшись, додала: — Хропів на всю хату. Я тебе за носа смикала, як чоловіка мого, царство небесне. Теж любив похропти, насобачилася.

— Довго спав?

— Уже білий день. Пополудні. Нічого, батько велів тебе не чіпати.

— Зелений? — перепитав Шеремет.

— Еге. Був тут рано, приходив.

— Він часто до вас заходить?

— Наш отаман про всіх дбає, — суворо зауважила Катерина. — Але тебе чогось хотів. Спитав, як Маруся. Нічого, кажу, житиме.

— Невже так і сказали?

— Та ти ж, хлопче, сам учора пообіцяв. Чи збрехав?

— Тепер одужає, — кивком підтвердив Артем. — То навіщо мене ваш отаман шукав?

— Бог його знає, — почув у відповідь. — Знаєш, батько отаман не розказує кожному двору, що в нього на думці. Як прийшов сам, не прислав нікого, то, значить, діло важливе. Скажи краще, що далі з Маруською?

— Молода. Здорова. Вибереться, — запевнив Шеремет. — Поки хай лежить, не встає. Інакше шви розійдуться, горе буде. Доведеться ходити, носити з — під неї.