Читати книгу - "Інші пів’яблука"

чи не закінчилася спеціальна сіль у нижньому відділі. Часто-густо на посуді лишалися сліди від засохлого кетчупу або тьмяний серпанок, що його доводилося витирати рушником. Простіше було помити посуд руками.

Мозок треба змушувати працювати, постачати його свіжою поживою, раз по раз підкидаючи вугілля в топку. Щоби думки, уява, пам’ять не гальмувалися, не засинали. А Віктор іще й не читав. У перші місяці після інсульту він втратив здатність складати літери у слова, він їх не бачив, не розрізняв. Слова зробилися малюнком гілок на дереві, тріщинами асфальту під ногами, слідами ієрогліфів від пташиних лапок на піску. Він не звертав на них уваги. Галя завважила це, коли вони разом ішли до крамниці. Кивнувши на назву, спитала: «Що тут написано?» – «Де?» – зосередився він, дивлячись просто на слово «Продукти». Серце їй обдало холодом. «Ось, перед тобою», – показала рукою. «Де? – злостився він. – Що ти від мене хочеш?» Згодом зір і сприйняття літер помалу відновилися, слова знову ожили, але потреба читати зникла. Він не читав. Для Галі це була б трагедія, але Віктор тим не журився. Як ні, то ні. Є телевізор, є музика…

До хвороби він тримав у пам’яті номери мобільних телефонів, дивував усіх, безпомилково називаючи номер будь-кого зі знайомих. Тепер і цифри зрадили його, він тричі на день запитував: «Сьогодні вісімнадцяте?… Яке нині число?… Сьогодні вісімнадцяте?…»

Сидів удома, у продавленому фотелі. Часом очі йому скліли, він заглиблювався в себе, поринав у далекі спогади.

– Вікторе, – казала Галя, – треба боротися за себе. Борися, чуєш? Тобі лише трохи за п’ятдесят. Не здавайся.

– Де ти була? – приступав він до неї не раз, зачувши скрегіт ключа в замку.

– Слухай, утечу від тебе в монастир… кармеліток босих… – Вона саме роззувалася.

Їй здавалося, що ця репліка може викликати усмішку. Часом їй щастило спустити діалог на гальмах, але найчастіше – ні.

– Ото як вигадає щось!.. – заводився він з півоберта.

Сваритися стало мало не щоденним ритуалом. Як ото почистити зуби чи застелити ліжко. Раз у раз він зривався в нескінченні випоминання, завзято додаючи давно минулим подіям фантастичних огидних подробиць і припущень, породжених підозрами, накручував такого неймовірного, що навіть не було бажання виправдовуватися. Напевно, йому бракувало емоцій. Давався взнаки авітаміноз почуттів, і Віктор компенсував його спалахами агресії, живлячися хвилею, збуреною своїми словами. Дітей не чіпав, його донором була дружина.

Його вдача, яка ніколи не відзначалася легкістю, тепер зробилася нестерпною. Єдине, чого Галя тепер справді боялася, – щоб сини не перейняли від батька звички постійно дорікати чимось своїм майбутнім дружинам. Бо з такою натурою не відчути себе щасливим.

Шарудіння ключа. Віктор-молодший? Ні, Сергій, старший син. Він уже понад місяць живе окремо.

– Тату! Ти вдома? – з порогу. – Ма, є що поїсти? А де Вітько?

Начебто за кілька днів постаршав і змужнів. Своя справа й відповідальність за неї роблять із юнака чоловіка. Сергій усе глибше поринав у батьків бізнес – не те що молодший, шалапут і вітрогон. Вітькові аби при першій-ліпшій нагоді втекти на репетиції рок-гурту. Вони створили його ще тоді, коли навчалися в політеху. Грали агресивну музику, співали з надривом, але до них, у студентський клуб, валом валив юний люд. Не було де яблуку впасти, коли вони там виступали. Віктор-молодший іще й барабани додому затяг, але награвав неголосно: жалів вуха сусідів. А батьківська авторемонтна майстерня для нього була наче ті уроки для двієчника. То до одного візьметься, то до другого, проте нічого не виходить. Аби музика! Аби барабани!

Старший Сергій виїхав від батьків, жартуючи, що братові барабани його з дому вижили. Насправді ж причиною була дівчина, і видавалося, що йде до весілля, хоч батькам він іще нічого не казав. Мешкав тепер неподалік, і Галя ніяк не могла звикнути до того, що старший син додому тільки заїжджає, а ночувати не лишається. Вона тільки раз у раз прохала: «Зателефонуй до Олі, скажи, що ти в нас затримуєшся». Або нагадувала: «Завтра Ольжині іменини, свято для усіх Ольг, не забудь привітати». Їй найбільше хотілося, щоб сини мали дві головні чоловічі риси – відповідальність і повагу до жінки.

Її до розмови не запросили, навіть двері причинили. Мовляв, справи бізнесові, нецікаві; але за якимись невловними ознаками вона відчула, що йдеться не тільки про зв’язки з постачальниками й тимчасову напругу в стосунках із партнером. Хтось, здається, пропонував Сергієві продати бізнес, і партнер ніби вже почав вагатися щодо своєї частки. Але Сергій уперся: «Не маємо наміру нічого продавати».

Пішла на кухню, щоб загасити газ під чайником, який свистів на всю хату, і повернулася, почувши уривок фрази:

– … звичайні виконавці! А справжні рейдери – це ті, хто замовляє.

– А Петро, виходить, уже й погодився. Та він сцикун. Завжди був сцикун. Партнер хріновий. До суду подавати!

– На кого, тату? На рейдерів? Їх за законом і рейдерами не назвеш. У нашому законодавстві нема такого поняття, а відповідальності за такі дії й поготів.

– Що сталося? – Галя зайшла до кімнати, схвильовано переводячи очі з одного на другого.

– Дрібні виробничі непорозуміння. – Сергій підвівся. – Де ж той борщ, ма?

Забагато жартував, наминаючи другу тарілку, ще й попросив, щоб у слоїк для Олі насипала. Його надмірні веселощі навели на думку, що ситуація в автомайстерні досить серйозна.

Але ввечері Віктор сказав: «Усе нормально». Покрутився в ліжку, загортаючись у теплу ковдру по саму маківку. Його беззахисна потилиця опинилася поруч із Галиною рукою, ніби пригорнувся маленький хлопчик. Галя накрила цю потилицю долонею – і чоловік завмер.

– Ти чого? – спитав він, підвівши голову.

– Одного разу на південному ринку в приморському місті, давно-давно, коли я була вагітна… Там продавали великий виноград – жовтий і прозорий, і мені так його захотілося, мало не зомліла. Ти купив мені велике гроно, помив під струменем води з вуличної колонки. Я тримала те гроно, мені руки тремтіли, ковтала ягоди, напихаючись, наче ніколи винограду не бачила. На тому місці, на базарі, пахло рибою, товста жінка кричала: «Би-ички, би-ички! Свіжі-свіжі! Тільки з моря!..» Мені ніщо не заважало. Ти дивився, як я їм, і я сказала, наче виправдовуючись: «Люблю виноград!» А ти сказав: «А я – тебе».

Ковдра заворушилася.

– Я таблетку забув випити, – сказав Віктор і, вибравшись із-під ковдри, почалапав на кухню.

Читала в кімнаті при лампі з молочним скляним абажуром, прислухалася до вхідних дверей у під’їзді, до ліфта – чекала на Віктора-молодшого. Часом він приходив пізно, забуваючи її про це попередити. Вона