Читати книгу - "Нова стара баба"

не втомлюється слухати мої. А ще вона легко сприймає людей та їхні жалі, їхній біль, їхні хвороби. Мені зараз потрібно саме це. І не сміється, коли я розповідаю, що лікуюся геранню. Вона каже, що я можу нервуватися стільки, скільки мені заманеться, зрештою, я не вагітна і не породілля, котра годує немовля. І що тут можна заперечити? Зойка вважає її балаболкою.

Славік переїхав до кабінету (того самого, котрий ми колись здавали Вікіному «одному мальчіку»), втягнув туди розкладне крісло й робив спеціальний вираз обличчя, коли зустрічався зі мною очима: підтискав губи, роздував ніздрі, нагадуючи мені Петра Першого.

Віка Петрова переїхала до нас у п’ятницю. Вона принесла старі фотографії (я не знала, що вона їх зберігатиме), де вони зі Славіком були вдвох, цього разу фото мали демонструвати сестринсько-братерську любов. Ще у неї була фотографія зі мною (Зойка увічнювати себе не давала, тим паче якій-небудь Віці Петровій: «ну-ка обломися»).

Петрова дрібними та не дуже деталями підкреслювала свою присутність. Тепер на неї можна було нарватися у ванній (пригадуючи того самого «одного мальчіка», мабуть, то було сакральне для неї місце, але приводів підозрювати Віку в сентиментальності у мене не знайшлося, хіба що кілька фотографій, однак тільки Боженько зна, навіщо вона це зберігала), у кухні, у кімнаті Славіка, котра перетворилася на кімнату Віки, у вітальні, на балконі, у шафах.

Вона уникала спілкування з нами, хіба що іще трохи розповіла про Йоосту та про свої очікування стосовно нашої поведінки. Славік сказав: у цій опереті він бере участь тільки через повагу до наших із Зойкою сивин, хоча він це нам не забуде.

– Ти ж забудькуватий, обов’язково забудеш, – прокоментувала його випад Віка Петрова і поцікавилася, що він «набрехав обожнюваній Аллочці».

Славік роздув ніздрі ще дужче, але відповів: Аллі він сказав, що раптом приїздять гості, тому він мусить перейматися ними.

– Вона це не зрозуміла, однак обіцяла подумати і спробувати зрозуміти.

– Це ж треба, яка шляхетність, я б тобі такого не подарувала, якби була на її місці, – зацінила позицію дівчини Славіка Петрова.

– А ти була. Правда, ніколи до цього місця не дотягувала, – відреагував він.

– А ти взагалі ні до чого не дотягував, кінчав на третій хвилині, але хіба це привід тебе зневажати, хіба це привід для поганих спогадів? – із цими словами Віка Петрова пішла в магазин, залишивши нас із Славіком червоніти. Я була схожа на буряк, Славік – на матрьошку.

Зойка не червоніла, вона уважно розглядала Славіка перед тим, як вимовити:

– Попробуй представить, что ты сидишь в засаде, твоё задание – выследить неприятеля и не выдать себя, и ты не имеешь права тут же выпускать очередь во врагов. Главное, потом не забыть, что у тебя автомат в принципе есть.

Зойка кашлянула, так вона виявляла свою делікатність, або не в те горло потрапили крихти із солоденької молочної грінки, якою вона смакувала.

Ну що ж, Йооста мені сподобався, від нього добре пахло, у нього була симпатична ямка на впертому підборідді, сірі веселі очі, червонувата шкіра та світле з рудинкою волосся. Він виглядав трохи розгублено, не знав, куди дівати руки, тому довго тримався за пакунок із подарунками.

Віка Петрова виявила неабияку увагу до гостя і від усіх нас подарувала йому збірку російських класичних п’єс.

Ніхто з нас не вмів вести світських бесід, щонайменше Віка Петрова, котра єдине, що робила, запитувала, чи нам зручненько, і усміхалася. Славік мовчав. На стіл накривала я, тому приймала компліменти і щодо запеченої грудки індика, і щодо маленької обсмаженої у кмині та кропі картопельки, і щодо бурякового салату, маленьких пиріжечків із кислою капустою та грибками, і щодо сирних паличок. Ще на них чекали голубці, вареники і мій традиційний грушевий пиріг.

Віка Петрова говорила російською, щоб Йооста щось розумів, я говорила українською, бо з російською у мене були проблеми (я просто не могла розпочати, певно, боялася, що тоді не зупинюся або що наді мною будуть насміхатися). Зойка поки що мовчала, виявляючи ввічливість (думаю, що вона вирішила: мовчання за цих обставин – це єдиний спосіб не зірватися й не нахамити). Але Зойчине мовчання ніколи не тривало дуже довго.

Віка Петрова вирішила вкотре похвалити моє куховарство:

– Ой, бабуля Варя, у меня дар речи отпал, как всё вкусно!

Зойка відреагувала миттєво:

– Внученька, дар речи не отпадает, это не клещ, он – пропадает.

– Ну, вы как скажете! Я думаю, что можно говорить и так, и этак, правда ведь?

– Так и с голой жопой можно ходить, кисонька.

Зойка старалася щосили, навіть усміхалася, після її слів Славік взяв пляшку із журавлиною наливкою (зі стратегічних запасів МЧС) та швиденько усім налив.

Я не можу сказати, що Зойці не слід пити, насправді її поведінка не дуже міняється, якщо вона вже пустилася у навіжений танок, зупинити її або заохотити до ще більшого неподобства – неможливо. Тепер вона взялася за Антона Чехова, котрого ніколи не любила, бо він для неї був подібний на «нарваного докторишку». А ще Зойка не схвалювала писання про звичайних людей, слабких, маленьких, негідних, жалюгідних; її велике хоробре серце прагнуло історій про героїв та подвиги, тому всіх літературних персонажів, хто ганьбив рід людський, вона легко відправила б на шибеницю.

Йооста спочатку ошелешено мовчав, але потім кинувся захищати Антона Павловича. Він казав про те, що люди – слабкі і що треба говорити про душевні муки, переживання, робити душевний розтин. Хто цим ще може займатися, як не справжній, тонкий та глибокий письменник?

Зойка сказала, що душевний розтин нікому не потрібний, від таких розладів ніхто не вмирав, крім відвертих слабкодухів, але на те вони і слабкодухі, щоб вмирати. «В свидетельство о смерти такое не впишеш!»

Я злякалася, що Йоосту може вхопити мрець, настільки він розбурхався. Про мерців розповідав Ємиш. Людина, говорив він, здатна так себе розгойдати, що енергію її може відчути який-небудь небіжчик, котрий пролітає повз, і тоді цей мрець людину вхопить. Зойка це звала «Сказание земель сибирских, лесов таёжных и малых шебутных народов ея». Вона діставала Ємиша запитаннями, навіщо тому мерцеві зв’язуватися з якимось кнуром із такою розхитаною енергетикою, навіщо тому мерцеві взагалі звертати увагу на телепнів, що продовжують нести свій хрест або півмісяць, адже для нього (мерця) благополучно чи ні, але уже все скінчилося.

Зойка мерців не боялася, воно й зрозуміло, я б на місці мерця ніколи не з’являлася там, де сяяла Зойчина аура. А коли вмираєш – точно