Читати книгу - "Гра в королеву"

будильника бадьора, виспана і в гарному настрої. Відразу ж захотілося вибігти на балкон до магнолії.

— Привіт, красуне! — гукнула, щойно відчинивши балконні двері.

— Привіт! — почула із сусідського балкона. — Красунею мене ще ніхто не називав, — пожартував Василь.

— І вони були неправі! — розсміялася Маруся.

— Я перегляну своє ставлення до статі…

— Ні в якому разі, Василю! Вам дуже пасує бути чоловіком!

— Звучить, як комплімент.

— Це правда…

— Обнадіяли… — посміхався, заглядаючи на балкон до жінки.

— А то ви самі не знали, пане полковнику, — піймала себе на кокетстві Маруся і розсміялася. — Пробачте, Василю, я безнадійна кокетка…

— А кокетка — це хто? — перебив чоловік.

— Кокетка — це… — зробила паузу. — Це жінка, яка носить у собі безліч бісиків і час від часу випускає їх погасати довкруж чоловіків. А вони (чоловіки) на це купуються, надіються і потім розчаровуються, тільки-но бісики стомлюються гоцати і ховаються під маску байдужості.

— Цікаво… Я ніколи навіть не задумувався про це. Як ви здорово потрактували. Десь вичитали, чи?..

— Чи… — підняла брови Маруся. — Щойно зроблений висновок.

— То, я так розумію, що зараз ви швиденько заженете своїх бісиків під маску.

— Я їх зараз усіх до одного зажену в душ, бо там сьогодні ми ще не були. Лишень прокинулись — і вибігли на балкон.

— Гаразд! Але ще одне питання. Можна?

— Ну… Давайте!

— А чи є жінки не кокетки?

— Є. Але то вже не жінки!

— А хто?

— Маруди…

— Маруди?.. — гучно розсміявся Василь. — Яка ж ви розумниця, Марусю!

— Я це десь уже чула… — посміхнулася жінка. Помахала рукою і сховалася в кімнату.

Гра-симуляція, несподівано для Марусі, набула цікавості, їм пропонували різні ситуації, які потребували негайного вирішення. А їхні чотири штаби, на які були поділені учасники, мали якнайшвидше відреагувати і правильно скерувати свої дії так, щоб проінформувати своєчасно населення і справитись із ситуацією. Спершу Маруся тихо обурювалася, що такі дорослі поважні дядьки граються в якісь віртуальні вигадки. Але з часом, коли запропонували ситуацію з аварією на хімічному заводі, а Маруся, «увімкнувши» бурхливу фантазію, уявила, що це загрожує не якимсь незнайомим людям, а її дітям, так панічно шукала вихід із загрозливого становища, що аж відчула біль у скронях.

Уже покликали на каву-брейк, а вона ще сиділа за столом і намагалася впливати на ситуацію. Зрештою, Володя легенько взяв її за лікоть.

— Марусю, ви вже всіх врятували…

— Точно? — нарешті підняла голову.

— Факт. Ходімо пити каву.

У вестибюлі на великому столі стояв диво-апарат, що видавав кожному бажаний напій: каву, какао і гарячий шоколад. Тістечка також були на будь-який смак. Маруся аж розгубилася. Дивилася на таці й не могла зважитися на щось одне.

— Візьміть оцей шоколадний круглячок, — запропонувала Світлана, показуючи рукою на гірку шоколадних тістечок. — Неймовірно смачні! Я вже не одне знищила.

— І це правильно — ворогів треба знищувати. Але бажано, щоби це робили інші жінки, — пожартувала Маруся.

— А ви оці смачнючки маєте за ворогів? — здивувалася Світлана.

— Ну, не за друзів точно.

— І завдяки цьому у вас такий бездоганний вигляд? — глянула оцінююче на Марусину талію. — Ось що значить — знати ворога в лице.

— І ви, пані Світлано, судячи з вашого вигляду, дуже розбірливі у виборі. Жоден солодкий ворог не здатен зруйнувати стовідсоткову гармонію вашого образу.

— Ось ми й обмінялися компліментами, — всміхалася Світлана. — То чи допоможете знищувати ворога?

— Як не допомогти… — взяла тістечко Маруся.

— Не пошкодуєте…

— О, яка смакота! — надкусила. — Отак би до вечора знешкоджувала…

Жінкам було легко у спілкуванні. Вони переходили з теми на тему, і чоловіки, спостерігаючи за ними, навіть не сміли втручатися. Маруся, судячи з їхньої розмови, зрозуміла, що Світлана ще буде й генералом. І це звання вона отримає не за якісь принади чи зв’язки, а за свій неймовірний розум і сильний характер. Як Маруся шкодувала, що навіть сотої частки не має в характері того, що носить у собі цей справжній полковник.

— Приємно з вами спілкуватися, Марусю. Дуже, знаєте, люблю розумних жінок. Признаюся, з першого погляду не визначила. Подумалося спершу — як ця лялечка сюди потрапила і навіщо їй ця гра. Думала, що ви, крім кокетства, нічого й не маєте. Все-таки перше враження може бути оманливим… І ось за багато років уперше подумала, що не проти завести з жінкою дружбу.

— А у вас, що — нема подруг? — здивувалася Маруся.

— Уже років із десять…

— А що з ними трапилося?

— Знешкодила, як тістечка, — розсміялася Світлана.

— Тобто — з’їли? І я вам вірю, — підтримала жарт Маруся. — Значить, вони заробили.

— Заробила одна… — похитала головою жінка.

— А з’їли всіх?

— Ні, з’їла одну, а решту — понадкушувала…

— Я так розумію, у вас була сумна історія…

— Так… Історія — це те, що вже було…

— Ви про це намагаєтеся не згадувати?

— Тепер уже не намагаюся. Просто не згадую. Відійшло… Іншого разу спаде на пам’ять, як призабутий сюжет старого кіно. Жодного хвилювання…

— Я не смію просити переказати сюжет… Хоча, зізнаюсь, інтерес зростає…

— Присядьмо, — Світлана показала рукою на диван. — Я розповім вам… Можливо, для майбутнього застереження.

Щойно сіли, як їх покликали на заняття. Марусі зовсім не хотілося повертатися в залу, пропав інтерес до гри. Просто страшенно зацікавило, що ж могло трапитися, що жінку з таким характером настільки пройняло.

— Панове полковники, обійдіться без нас, — махнула рукою Світлана.

— Без вас, знаєте, якось не так… — наполіг великоокий полковник.

— Сказано — без нас! — скомандувала Світлана, аж Маруся ледь не підхопилася.

— Так точно — без вас! — зник, наче його й не було.

— Ми з нею дружили зі школи. І я вважала її сестрою. У нас було спільне все, навіть гардероб (до певного часу). Бо коли ми закінчували школу, груди, ігноруючи мої моління, почали збільшуватися чи не щоденно. Я навіть рушником перев’язувала їх на ніч, думала, що зупиню невпинне прагнення до шостого розміру. Але, — жінка поглянула на свої груди й розсміялася, — дива не трапилося.

— Я б сказала — навпаки, — не погодилася Маруся. — Те, що трапилося — справжнє диво. Про це скажуть усі чоловіки — із захопленням, а жінки — із заздрістю…

— Нині, Марусю, я цим не переймаюсь. Уже звикла до своїх Альп. А в молодості мала комплекси. Але вони щезли, коли одного разу втрапила на дослідження американського соціолога Івони Россдейл. Та порівнювала розміри грудей і дані тестів на інтелект у тисячі двохсот американок. І дійшла висновку, що розмір усе-таки має значення. У повногрудих жінок коефіцієнт інтелекту виявився вищий на пунктів десять. Просто інтелект жінок із великими грудьми