Читати книгу - "Кола на воді"

вийшов з будинку одразу за майором й застиг на порозі, відчуваючи, що там, високо угорі, щось відбувалось. Небо сіріло й рухалось, пускаючи велетенські хвилі, котрі мали ось-ось проковтнути місто під собою. Десь зовсім поруч пахло квітами, так густо, що аромат, здавалось, чіплявся за одяг, осідав на шкірі й розповзався повітрям. Дивно. Квіти з присмаком горілого. Біля машини розмовляв слідчий, кричав голосно, немов намагався голосом задавити собаче виття. Анатолій зіщулився і підійшов ближче.

– Ворушіться! Нам потрібна інформація негайно! Інакше буде пізно.

– Васильовичу, що за біганина?

Слідчий нервово намагався виловити останню цигарку, проте пальці вперто відмовлялись слухатись.

– Прокляття!!!

– Та не мовчи! Що?

– Що? Нічого… хорошого. Минулої осені в області зникла дівчинка.

– Ще одна?

– Ні, цього разу не зовсім наш випадок. Її шукали п’ять днів. Був піднятий весь особовий склад внутрішніх органів, залучали солдат. Сотні людей прочісували навколишні поля й ліс, а за п’ять діб пастух випадково наштовхнувся на тіло. Вона лежала поруч з узбіччям, у грядках буряків. Дівчинку задушили, вимили, розчесали, одягнули в абсолютно новий одяг, навіть нігті акуратно зрізали. Сволота. Словом, знищили все, що могли, а потім… випадково наші спеціалісти засікли відео на одному із сайтів. На ньому неповнолітню жертву… Замовлення то було – порнографічного характеру. Збоченці.

– Ти вважаєш, що дівчаток…

Рука з цигаркою зрадницьки тремтіла:

– Це лише одна з робочих версій, вона відпрацьовується. Є кілька схожих моментів, проте… Не знаю, вбита познайомилась зі злочинцем у мережі. Матір згадувала, що незадовго до смерті дочка годинами по телефону розмовляла, навіть уночі. Слідство виявило її записи, вірші, і в кожному рядочку: «Це – кохання». Ну ти скажи, чому? Як? Цих монстрів народжують же люди, і живуть вони серед людей!

Мовчання. Анатолію здалося, що угорі задихали часто й поривчасто, а хмара розповзлась, зробилася тонесенькою і врешті беззвучно тріснула, щоб зникнути за кілька хвилин, немов й не було. Ні, люди не народжують монстрів, народжуються діти. Вони також бояться темряви, люблять солодке і бачать сни, а вже потім… стають дорослими.

– Як же знайти дівчаток?

– Шукати потрібно швидко, дуже швидко.

Через годину роздруківка дзвінків відкрила таємницю Віти, з якою Леся могла говорити ледь не всю ніч, тоді як Віти у природі (чи то пак – в оточенні Лесі) просто не існувало. Батьки заломлювали руки й кричали, що нічого не знали, а матір Інни беззвучно читала молитви. Місто шурхотіло висушеною бруківкою й розвішувало на всіх стовпах портрети зниклих дівчаток. Починався новий день.

Він повернувся додому спустошений. У відрі для сміття виявив рівні рядочки пакетиків з зеленим чаєм. Пахло кавою. Рената мовчки читала ранкову газету, коли ж побачила зображення двох дівчаток на першій сторінці, здригнулась й лякливо відсунула її подалі.

– Коли ж це все скінчиться?

Анатолій споглядав рожевий лак на нігтях дружини й ніяк не міг позбутися образу рожевого сердечка у дівчачому телефоні. Коли він їхав, лікарі «швидкої» вводили заспокійливе обом матерям, аби позбавити від кошмару реальності. Що ж, він міг лише уявляти, як боляче прокидатися від того сну.

– Ти був там?

Кивок.

– І?

– Нічого.

Рената зіщулилась і вперше подивилась в очі:

– Може, нам варто найняти охорону? Я боюсь.

– Чого?

Жінка роздратовано труснула розкішною зачіскою:

– Всього. Я постійно сама… у цьому будинку, а містом блукає вбивця. Тобі не страшно за мене?

Анатолій кивнув:

– Страшно.

Він і справді боявся. Боявся вмикати телевізор, слухати радіо, відповідати на дзвінки чи брати до рук ранкову газету, бо звідусіль пустими очицями кліпало величезне, непереборне і звіряче: «Тікай». І кожен у містечку, де ще кілька місяців тому без остраху відкривалися двері незнайомцю, стрімголов біг у свою нірку, щоб сховатися чи то від свого страху, чи від того, хто зараз володів всіма думками, а до декого приходив навіть у сни. Паніка. І шепіт поза спинами. Отой шепіт зводив з розуму більше, аніж крик. Краще б люди кричали, натомість кричали газети – моторошними заголовками по свідомості. Їжте, сенсацію подано, свіжу й гарячу – один в один ранкова кава, навіть тиск піднімає. Бр-р-р.

– Мені потрібно годинку поспати.

Солодка жінка здивовано кліпнула:

– Оце і все? Все, що ти можеш мені сказати?

Анатолій зморщився й за звичкою поцілував її волосся.

– Кицю, сьогодні ж увечері буде тобі охоронець. Я – спати.

Ліжко байдуже прийняло його тіло. Два будинки, дві дівчинки, ще одна, хмара, дворовий пес, рожеве сердечко й літери, що вистрибують: «Яке воно – кохання? Кохання – це коли боляче». Боляче. Не снилось нічого. Провалився й знову зайшов у свідомість, коли біля вуха щосили задзеленчав телефон у жіночій долоні. Рената граційно звела до купи брови, а потім недбало кинула апарат йому до обличчя.

– Нічого не бажаєш пояснити?

Анатолій примружився. Телефонувала Ірина.

– Це восьмий дзвінок за останні півгодини. Ще є п’ять від Валентини. Я проґавила щось важливе?

Чоловік скривився.

– Не починай. Алло. Привіт, ні, нічого нового, принаймні так було годину тому. У разі чого зателефоную. Обіцяю. Так. Бувай.

Солодка жінка дула губи й ходила кімнатою туди-сюди, зовсім як маятник. За інших обставин Анатолій кинувся б його зупиняти, намагаючись розрадити молоду дружину, але зараз голова, здавалося, лусне від хвилеподібних спазмів. Сон не допоміг.

– З міліції не телефонували?

Рената спинилась і холодно різонула:

– Я схожа на секретарку? І з якого дива вони повинні телефонувати, га? Ти загрався. Ловити убивць – їхня робота, тоді як твоя, – жінка на мить замовкла, – твоя летить шкереберть: тендер програно, замовлення вичерпались, люди сидять без роботи… Твої люди.

Йому раптом зробилося зимно. Це ж треба, в таку спеку аж зуби цокотять.

– Костя якось дасть всьому лад.

Рената округлила очі:

– Отож бо, що якось. Толю, тобі загрожує банкрутство. Ти цього домагаєшся?

Він нервово торкнувся чола – чи, бува, не гаряче:

– Не знаю.

– Господи! Та ти ж стільки сил вклав у цю справу, стільки років, ти жив цим, а тепер…

Він полегшено видихнув, усвідомлюючи, що це – не лихоманка. Хворіти зараз не можна, не час.

– А чи жив?

Вона застигла біля вікна й злякано подалася назад:

– Ти усвідомлюєш, що говориш?

Він криво всміхнувся. Виявляється, прокидатися – боляче, так, як і кохати.

– Усвідомлюю. Нарешті усвідомлюю. Ренато, ти не зможеш мене зараз змінити. Зрозумій і дай час. Ти ж завжди уміла чекати.

Жінка підскочила й стала поруч. Він шкірою відчував її тепло – гаряче, мов розпечена лава.

– Тоді я знала, що чекаю на тебе, а зараз – не впевнена. Толю, повернися до мене.