Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

свободу — невід’ємне природне право кожного англійця — і в тій боротьбі (про це я дізнався згодом) збив з ніг Джорджа. Той, лаючи Гарріса на всі заставки, також почав борсатись — і також замотався в брезент.

Я про все це нічого не знав. Я тоді взагалі не розумів, що діється. Мені було сказано стояти на кормі й чекати, поки мені подадуть кінець брезенту, отож ми з Монтморенсі стояли на кормі й спокійно чекали. Ми, звичайно, дуже добре бачили, що брезент щось шарпає й торсає в усі боки, але думали, що так воно й слід, і не втручалися.

Чули ми й здушену лайку, що вилітала з-під брезенту, і, здогадуючись із того, що робота здається Гаррісові й Джорджеві досить морочливою, вирішили зачекати, поки вона більш-менш налагодиться, а тоді вже братися за неї й самим.

Ми чекали таки довгенько, але справа не налагоджувалась, а навпаки, ще більше ускладнювалась. Нарешті, з-під брезенту конвульсивними рухами вистромилася Джорджева голова й сказала:

— Поможи нам, бовдуре! Стовбичиш там, як опудало городнє, і не бачиш, що ми тут скоро подушимось. От уже розтелепа!

Я ніколи не міг лишатися глухим до заклику на поміч, а тому зразу розмотав їх. Та й час було вже, бо Гарріс зовсім посинів на виду.

Ще півгодини тяжкої праці пішло у нас на те, щоб розправити й напнути брезент, а потім ми зробили в човні лад і взялися до вечері. В носі човна поставили на спиртівку чайник, а самі відійшли на корму, вдаючи, ніби не звертаємо на нього уваги, й заходились виймати інші припаси.

На річці тільки таким способом можна добитися, щоб чайник закипів. Якщо він бачитиме, що ви дожидаєте чаю й нервуєтесь, він навіть не засичить ніколи. Треба відійти й почати їсти, наче ви взагалі не збираєтесь пити чаю. І навіть не озирайтесь на нього. Тоді ви дуже скоро почуєте, як він клекоче, нетерпеливлячись, щоб із нього наливали чай.

А якщо ви дуже поспішаєте, добре ще й говорити голосно один до одного, що вам не потрібен ніякий чай і що ви й не думаєте його пити. Підійдіть ближче до чайника, щоб він міг чути вас, і гукайте звідти: «Мені чогось не хочеться чаю. А тобі, Джордже?» А Джордж хай кричить у відповідь: «Та я його взагалі не люблю, того чаю. Я краще нап'юсь лимонаду, від чаю у мене живіт болить». Тоді чайник відразу збігає й гасить спиртівку.

Ми вдалися до цих невинних хитрощів, і, поки підготували все інше, чай уже дожидав нас. Тоді ми засвітили ліхтар і сіли вечеряти.

Нам таки потрібна була вечеря.

Хвилин із тридцять п’ять у всьому човні не чути було ніяких звуків, крім брязкоту ножів та виделок об посуд і безперервної роботи чотирьох пар щелеп. Коли минуло тридцять п'ять хвилин, Гарріс сказав: «Фу-у!», витяг з-під себе ліву ногу й підклав натомість праву.

Ще через п'ять хвилин і Джордж сказав: «Фу-у!» — і кинув свою тарілку на берег. За три хвилини після Джорджа Монтморенсі виявив перші ознаки задоволення відтоді, як ми рушили в дорогу: ліг набік і простяг лапи. І я сказав: «Фу-у», закинув назад голову й стукнувся нею об залізну дугу, але не розсердився від того й навіть не вилаявся.

Як добре почуваєш себе, коли наїсися! Який ти тоді задоволений собою і всім світом! Я чув, ніби чисте сумління робить нас веселими й задоволеними, чув від людей, які випробували це на собі; але повний шлунок робить те саме куди легше й куди дешевшим коштом. Після ситного, добре перетравленого обіду чи вечері почуваєш у серці таку великодушність, таку щедрість, таку незлобивість, таку доброту!

Це дуже дивна річ, що живіт отак панує над нашою свідомістю. Ми не можемо ні працювати, ні думати, якщо шлунок наш того не хоче. Він диктує нам усі наші почуття й пристрасті. Після яєць із шинкою він наказує: «Працюй!» Після біфштексу й пива: «Спи!» Після чашки-другої чаю (дві ложечки на чашку, і щоб заварювалось не довше як три хвилини) він каже мозкові: «А тепер збудись і покажи свою силу. Будь красномовний, мудрий і ніжний; ясним оком дивись на природу й на життя, розгорни білі крила трепетної думки й лети, як богоподібний дух, над кипучим світовим морем, між довгими лавами полум'яних зір до брам вічності!»

Після гарячих булочок він каже: «Будь тупий і бездушний, мов худобина в полі — безмозка тварина з байдужим поглядом, у якому не сяє ані промінчик фантазії, чи надії, чи любові, чи просто життя». А після віскі, вжитого в достатній кількості: «Ну, а тепер дурій, вишкіряй зуби, хитайся, падай, щоб твої ближні сміялися з тебе, плети дурниці, безглуздо белькочи, одно слово — покажи, яким безпорадним дурником може стати бідолаха, що втопив свій розум і волю, мов кошенят, у калюжці спирту». Ми всі — тільки жалюгідні раби свого шлунка. Не поривайтесь до моральності й справедливості, друзі мої; стежте пильно за своїм шлунком і годуйте його дбайливо й розважно. Тоді доброчесність і задоволення прийдуть і запанують у вашому серці самі собою, без ніяких зусиль з вашого боку, й ви будете добрим громадянином Д дбайливим, ніжним батьком родини — благородною, богобоязливою людиною.

Перед вечерею і Гарріс, і Джордж, і я були сварливі, дратливі, сердиті; а після вечері ми сиділи й радісно всміхались один до одного, та й до собаки. Ми любили один одного, ми любили всіх на світі. Гарріс, пораючись у човні, наступив Джорджеві на мозоль. Якби це сталось до вечері, Джордж висловив би такі побажання щодо Гаррісової долі в цьому й на тому світі, що кожна розумна людина здригнулась би, почувши їх. А так він тільки сказав:

— Обережно, друзяко!

І Гарріс до вечері огризнувся б якнайнеприязнішим тоном, що Джорджа, мовляв, треба обходити за десять ярдів, коли не хочеш наступити йому на ногу, і що Джорджеві взагалі не слід залазити з такими великими ногами в човен звичайного розміру, а треба звішувати їх за борт, — а тепер він тільки промовив:

— Ох, вибач, я ж ненароком. Що, дуже боляче?

І Джордж відповів, що зовсім ні і шо він сам винен, але Гарріс не погодився й наполягав, що винен таки він.

Так приємно було слухати їх!

Ми запалили люльки й посідали, дивлячись у тиху ніч і розмовляючи.

І чом ми не можемо весь час жити отак, сказав Джордж. Далеко від світу,