Читати книгу - "Острів Сильвестра"

class="p1">Мати кричала, її мати, і безмовно кричала через багато років по тому сама Яніна:

— То моя дитина!

То була її дитина. Дитина, з якою вона потім демонстративно ходила на лекції і навіть екзамени. Якою вона тепер кидала виклик усьому світові.

Іноді Яніна пізніше намагалася уявити, як вона сприймала цей світ дитям. І тоді поставало — чи то в уяві, чи пам’яті — безліч облич, котрі схилялися над нею, заглядали їй в очі, щось казали (утю-тю, яка гарненька, бідненька, нещасненька), іноді намагалися торкнутися її носика чи щічок. Можливо, ці люди поступово і трансформувалися в янголів?

11

Яніна 3

— Я не поїду, не вийду з цієї хати, доки ти не скажеш, чому так ненавидів мене, — твердо вимовила Яніна.

Вітчим стояв перед нею — високий, дужий, він міг би її спокійно підняти однією рукою. Але він був явно збентежений. Він дивився на Яніну так, наче вперше її бачив. Або ж намагався збагнути зміст, ба більше — саме її запитання.

— Ти можеш мене вбити, — сказала Яніна. — Але дай відповідь. Ти ж любив, я бачила, як ти любив маму. Вона мене спочатку ненавиділа, а потім полюбила. Але з’явився ти, і моє життя на довгих вісім років перетворилося у муки. Чому, чуєш, чому?

— Мені нема чого тобі сказати, — відповів вітчим після довгої паузи.

Десь за вікном ґелґотали гуси і гавкав собака. Чувся віддалений цюкіт сокири. Село жило своїм звичним життям.

«Життя триває, і йому нема чого мені сказати», — подумала Яніна.

Вона повернулася і вийшла.

— Ти була й лишилася вилупком, — сказав навздогін вітчим.

Яніна хотіла спинитися, але раптом відчула, що їй також нема чого сказати. «Хоча, хоча є», — подумала вона вже надворі.

Як не дивно, вітчим вийшов її проводжати. Стояв — старий вже чоловік — і дивився їй вслід. Яніна перетнула подвір’я — таке знайоме і чуже водночас, — і озирнулася вже біля хвіртки.

Стояла і чекала, що він підійде. Він підійшов.

— Якщо ти мене ненавидів, то чому мою сестру назвав Ніною? — спитала вона.

Вітчим поглянув їй у вічі. У його погляді бринів нелюдський сум. Безпросвітна туга. Пливли величезні чорні хмари.

— Я хотів назвати її Яніною, — сказав тихо і стомлено. — Але двоє однакових імен у сім’ї не могло бути. Тому й вийшла Ніна. Майже твоє ім’я.

— Ти хотів назвати сестру Яніною? — Яніна таки справді невимовно здивувалася.

— Так, — його втома ще побільшала. — Це її ім’я стерло б твоє. Невже не розумієш? Ти б перестала існувати. Принаймні для мене. Була б тільки моя Яніна. Тільки моя.

Яніна відчула, що от-от уб’є цього чоловіка. Тому швидко вийшла за ворота.

12

Яніна 4

Хоч вона сповна випила чашу зневаги вітчима і відродженої нелюбові рідної матері, Яніна зціплювала зуби й терпіла, тільки часом огризалася, коли ставало зовсім нестерпно. Отримувала штурхани, іноді так, що летіла мало не через усе подвір’я, ковтала матюки і рахувала дні до закінчення восьмого класу. Мусила витерпіти. На той час вона вже почала малювати своїх янголів олівцями, а десь у сьомому класі мати таки купила їй (під впливом вчительки малювання) фарби. Від тієї ж вчительки дізналася про училище прикладного і декоративного мистецтва у Львові.

Вона знала, що не повернеться зі Львова. Але й навчання їй швидко набридло, і на другому курсі вона його покинула. Душа її противилася будь-якому примусу, навіть у творчості. І нічого, окрім своїх ангелів, що стали ніби частиною її самої, Яніна не вміла й не хотіла писати. Янголи й квіти, квіти й янголи — вона навіки зациклилася на них, їх мовби сам по собі виводив пензель.

Так і лишилася назавжди з восьмирічною освітою. Яніна не була надто вродливою, іноді, коли розглядала себе в дзеркалі, здавалася навіть потворною, але у свої сімнадцять виглядала принаймні дев’ятнадцятирічною і дитиною водночас, і це дивне поєднання, а також її вміння підсідати до богемних компаній, слухати, захоплено дивитися і часом вставляти слово неофіта, що хоче ввійти, приєднатися до парафіян храму мистецтва, зробили її незабаром своєю серед тієї ж богеми, а ще в численних товариствах львівських хлопчиків і дівчаток, котрі вважали себе «золотими». Допомогли й показані нею янголи, що несподівано для неї самої стали трактуватися як виклик тодішньому тоталітарному світові.

Яніна спершу ночувала у парках, коли холодало — у підвалах і на горищах, потім перекочувала до осель і майстерень самотніх художників і реставраторів, змінювала їх на дачі, де у відсутність батьків розважалися старшокласники і студенти. Вона пішла по руках, але ніколи цим не переймалася, жила з того, чим її годували, згодом іноді вдавалося продати картину і отримати доволі пристойні, як для неї, гроші. Яніна ніколи ні в кого нічого не просила, нікому не нав’язувалася, але й нікому не відмовляла. Часом їй купували сукню чи черевички, іноді щось із одягу дарували інші подружки її коханців. Коли мала свої гроші, купувала якусь одежину (один раз навіть шкіряну куртку) сама. Десь через чотири роки вона вперше сказала собі, що живе не так, як слід жити, і пішла до найближчого діючого монастиря. Там вона вистоювала години у церкві на колінах, ревно й щиро молилася, доки не звернула на неї увагу одна з черниць. Яніна припала їй до грудей, і ревно плачучи, розказала про своє грішне життя, про своє каяття, про бажання присвятити життя Богові. Так уперше вона стала послушницею. Але до постригу справа не дійшла, бо через кілька місяців благочестиве життя, довгі молитви, робота в монастирському саду, на городі й на кухні стали набридати, а потім і набридли зовсім. Десь через півроку вона тихенько зникла з монастиря. Надворі якраз була весна.

Цей фокус вона повторювала ще тричі. Щоразу, звісно, в інших монастирях. Дивним чином прихід її співпадав з осінню, а благочестивість і розкаяння розвіювалися навесні.

Багато хто в мистецьких колах вважав, що Яніна Росяниця — псевдонім. Насправді то було не так. Яніною її назвала мати, мабуть-таки щиро сподіваючись розжалобити жінку, котра так і не стала її свекрухою. Прізвище Росяниця дісталося їй від першого і єдиного офіційного чоловіка. То був молодий сором’язливий художник-оформлювач одного із львівських заводів. В ньому не було нічого видатного, та й сам він не відзначався вродою, худющий, незграбний, прищавий і вічно шморгаючий. Але саме його прізвище привабило Яніну, яка вирішила, що вкупі з іменем воно стане гарним поєднанням. Заради цього вона й спокусила хлопця (їй тоді йшов двадцять перший), і розіграла