Читати книгу - "Вічник"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 72
Перейти на сторінку:
як роса (бо й сам він – тверда роса землі) – нагадуючи нам про земну скороминущість. Велика сила життя влита в тужаву плоть гриба, хоч сам росте з тліну – з гнилого падолисту, з деревної трутизни. І сам переточує, перетравлює природну неміч, уздоровлює, лікує ліс, сповиваючи його кореневища незримими нитками в животворний клубок.

Саме гриби, малі чудесні лісові насельники, пробудили в мені інтерес до лісу, відкрили нове розуміння моєї приналежности до нього. Тепер я розумію достеменно: то сам Ліс покликав мене грибами до себе. І я прийшов до нього.

Навчися видіти довкола все живе і тішитися йому – травині, дереву, грибові, птиці, звіру, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.

Якщо світова людина вийшла з моря, то людина карпатська, вочевидь, вийшла з лісу. А може, нігда з нього й не виходила. Бо тут нам дихається волею, тут живе наша краса, наша казка, тут наші скарби.

Та мене у втечі з дому ніщо не тішило. Йшов, як у дурмані, йшов у безвість, правлячи на румунський Марамуреш. Ще не знав, як буду перебиратися на той бік, гадкував на контрабандистів, що носили звідти миндру-спирт. Ніч передрімав, як заєць, у покинутій стаєнці. Підкріпився ягодами, напився студениці, від якої ломило зуби. Збиті про ярках ноги самі збочили на возову колію. Людей не було чути, і я дибав не криючись. Коли раз підсік збоку мене оклик:

«Стій!»

Я завмер, спустив на землю тайстрину.

«Ні руш ні руками, ні ногами!» – скомандував по-чеськи другий голос. Крізь листя черленіли бинди жандармських шапок. Мить – і я вчув на ребрах холодок стальних цівок. Коли мої документи й цуря були перебрані, скували мені зап'ястя ланцком і погнали вздовж Тереблі назад.

Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам'яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець з каріками. До них тут уже не приковували, вже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.

Закля – так називали се місце, закляте місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.

Я був у розшуку, і тепер мав чекати тут, коли з поліційної управи прийде рішенець по моїх документах. Нічого доброго не чекав. Залишалося хіба покласти свою журу в руки Господні. Принесли півхлібини і кендир води. Та їсти я не міг. Заважав сморід, кисло-нудний душок. Може, то був запах арештантської туги й одчаю, якими просяк глиняний піл, стіни й дерево. Запах душевної агонії, в якій доживали останні дні ворохобні люди. Тому я не міг спати лежачи. Здавалося, щока тулиться не до дошки, а до студеного мерця.

Сяк-так пересидів я довгу ніч. Удень мої гіркі мислі якось розвіювали голоси возарів, що долинали з битої дороги, і гугнява «песнічка» жандарма на сторожі під тюрмою. Світ жив, галайкали діти, цвірконіли птиці. Я підкріпляв себе думками про любимого мудреця Сократа, якого світ теж запхав наприкінці життя в темницю.

... Ось він лежить після ганебного судилища на гнилій соломі афінської в'язниці і тішиться думкою, що істинно мудрі люди співчуватимуть йому, покидьки хіхікатимуть, а дурисвіти скиглитимуть: «Сократа треба було зберегти для Афін як дивогляд, як павича чи фазана».

Він любив такі хвилини самотнього спокою. Тоді поринав у зосередженість, як у хвилі, і в урочній тиші починав звучати внутрішній голос, який радив йому, як чинити. Може, се не кінець, може, се, навпаки – добрий початок. А добрий початок не дрібниця, хоч і починається з дрібниці. Щирі друзі давно відмовляли його від публічної філософії. А він легковажно відмахувався: «Боги визначили вам дихати, а мені займатися філософією. І я се робив собі на втіху й на користь тим, хто має вуха».

А що вийшло так, то се лише потверджувало його спостереження. Не сприймають мудреця в рідних пенатах. Але варто вбити глашатая істини, одразу ж людей охоплює допитливість до його віри й повага до неї. Бо немає нічого привабливішого, ніж те, за що пролито кров.

До порепаної п'яти Сократа, як учора до моєї, міг приповзти щур. Він не кинув у нього сандалею, бо сповідував афоризм старого Хілона: «Умій користуватися спокоєм». Глибинний, густий спокій наповнював його серце. В останню ніч, в оту останню ніч свободи, він зрозумів, що смерть – його благо. Справді, не скніти ж йому, як мислитель Епіменід – 300 літ. Ще більше лякала кончина мудрія Ферекіда – немічного, занехаяного, заїденого вошами на трухлявій циновці. Йому, Сократу, теж було вже немало – 70. Якщо він ще зберіг легку вдачу і спритність мислі, то лише тому, що все життя поступово визволяв свою душу від примх тім. Він переміг бажання плоті і зараз, коли вона почала докучати своїми слабостями і заважати мислити, – чому б він не розлучився з нею легко, без жалю, як се роблять лебеді. Йому подобалися ті птахи, пестунчики Аполлона. Коли вони передчувають свою кончину, то заводять гучну щасливу пісню. Отже, вони знають про смерть щось інакше і більше, ніж люди.

Чому всі так бояться смерти? Навіть ті, котрим радости не несе ні ранок, ні вечір їх земних днів. Бо смерть – се означає стати нічим. Смерть – сон без сновидінь. Чого ж боятися такої спокійної і тривкої ночі? До того ж померлий переселяється в инше місце, де перебувають усі померлі. І там можна зустріти Орфея чи Гомера. Вже задля сього можна померти тисячу разів.

Раніше Сократ гадав, що зло – це відсутність освіти, моралі, і все в житті можна залагодити розумом. Тут, у темниці, він зрозумів, що се не так. Є вищий набуток за розум, за силу, за страх. Любов... Коли любиш кожного і всіх... Коли розумієш, що инший –

1 ... 26 27 28 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"