Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

роками я стаю старим фантазером, — подумав він. — Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».

Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався так само спекотним, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.

— Які ж ці вівці брудні! — розчаровано зауважила Меґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.

— Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, — сказав священик. — Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.

— Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона — дикіша, набагато менш приручена, — відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.

— Яке ж то задоволення — не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! — зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота, і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.

Після потрясінь, які завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.

— Невже ми тут житимемо? — писнула Меґі приголомшено.

— Не зовсім, — швидко заперечив священик. — Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течією річки, за милю звідси.

Мері Карсон чекала на гостей у великій вітальні й навіть не підвелася, щоби привітати свого брата, змусивши його підійти до її крісла з підголівником.

— Ну здрастуй, Педді, — сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф із Меґі на руках, яка міцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мері Карсон важко підвелася, не привітавшись із Фіоною та її дітьми.

— То відразу ж послухаємо месу, — сказала вона. — Бачу, що отець Ральф де Брикасар поспішає.

— Зовсім ні, моя люба Мері, — розсміявся він, блиснувши блакитними очима. — Я відслужу месу, а потім ми всі поласуємо смачним гарячим сніданком за вашим столом, а опісля я обіцяв показати Меґі, де вона житиме.

— Меґі, — мовила Мері Карсон.

— Так, це Меґі. Чи знайомитимемося з кінця, еге ж? Дозвольте мені почати з голови, Мері. Знайомтеся, це Фіона.

Мері Карсон стримано кивнула і ледь удостоїла своєю увагою хлопців, яких священик називав по черзі: вона була надто поглинута спогляданням отця Ральфа та Меґі.

4

Будинок старшого скотаря стояв на палях, вивищуючись на тридцять футів над вузьким ярком, обсадженим по краю високими рідкими евкаліптами та численними плакучими вербами. Після розкоші особняка на Дрогеді цей будинок здавався досить простим, але оздобленням нагадував будинок, який Клірі полишили в Новій Зеландії. Кімнати повнилися солідними вікторіанськими меблями, густо всипаними тонким червоним пилом.

— Вам пощастило, тут є ванна, — зауважив отець Ральф, ведучи їх дощатими сходами до передньої веранди; підйом виявився досить крутим, бо палі, на яких стояв будинок, були п’ятнадцять футів заввишки. — Це на той випадок, коли річка вийде з берегів, — пояснив священик. — Будинок стоїть на березі ріки, і я чув, що за одну ніч вода в ній може піднятися на шістдесят футів.

У будинку справді була ванна кімната: в кінці тильної веранди за перегородкою був альков зі старою бляшаною ванною та щербатим нагрівачем води. Але, як з огидою виявили жінки, тутешній туалет був нічим іншим, як звичайною ямою за двісті ярдів від будинку, і ця яма смерділа. Після Нової Зеландії це здавалося дикунством.

— Той, хто тут мешкав, не надто переймався чистотою, — зауважила Фіона, провівши пальцем по пилюці на панелі.

Отець Ральф розсміявся.

— Якщо ви зібралися з цим воювати, то ваша битва буде безнадійно програна, — попередив він. — Це австралійська глушина, вона має три речі, які ви не в змозі будете здолати: спека, пилюка та мухи. Що б ви не робили, вони завжди будуть із вами.

Фіона поглянула на священика.

— Ви надзвичайно добрі до нас, отче.

— А чому б ні? Ви — єдині родичі моєї доброї приятельки Мері Карсон.

Фіона, анітрохи не вражена, стенула плечима.

— Я не звикла до дружніх стосунків зі священиком. У Новій Зеландії священики — люди досить непривітні й замкнені.

— Ви ж не католичка?

— Ні. Католик у нас Педді. Ясна річ, діти теж виховані католиками, кожен із них — якщо вас непокоїть саме це.

— Та я й не думаю непокоїтися. А особисто вас це обурює?

— Та мені якось байдуже.

— І ви не схотіли навертатися в католицтво?

— Я не лицемірка, отче де Брикасар. Колись я втратила віру у свою церкву і тепер не маю бажання переходити до іншого, але так само безглуздого віровчення.

— Зрозуміло. — Він поглянув на Меґі, яка стояла на передній веранді, вдивляючись у дорогу, що вела до садиби Дрогеда. — Ваша донька така гарненька. Знаєте, я маю слабкість до золотаво-каштанового волосся. Будь-який художник, забачивши її волосся, вже давно побіг би за своїми пензлями. Саме такого кольору я ще ніколи не бачив. Вона — ваша єдина донька?

— Так. Як у моїй родині, так і в родині Педді народжувалися головним чином хлопці. Поява дівчини — рідкість.

— От бідолаха, — ледь чутко зітхнув отець Ральф.

* * *

Коли з Сіднея прибули ящики з їхніми речами, будинок набув більш звичного вигляду — з книгами, порцеляною, прикрасами та вітальнею, заставленою меблями Фіони; все поволі облаштовувалося. Більшість часу Педді та хлопці старші за Стю проводили поза будинком із двома сільськогоспробітниками, котрих Мері навмисне тимчасово залишила для того, щоб вони навчили Клірі численним розбіжностям між вівчарством у Новому Південному Уельсі та вівчарством у Новій Зеландії. Фіона ж, Меґі та Стю вивчали розбіжності між веденням хатнього господарства в Новій Зеландії та життям у будинку старшого скотаря садиби Дрогеда. Поміж ними виникло мовчазне розуміння того, що саму Мері Карсон турбувати їм не можна, але її економка та