Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

спала, і вітер тихо роздмухував її, мов рожу столистну, і вона відкривала листочки, пелюстка за пелюсткою, повіка під повікою, всі — сліпі, оксамитові й поснулі, а в її осерді, на самому дні, крилася зіниця лязурова, павиний стрижень, крикливе гніздо колібрі.

То було дуже давно. Матері тоді ще не було. Я проводив дні наодинці з батьком, у нашому покої, великому тоді, як світ.

Призматичні кришталики, що звисали з лямпи, наповнювали покій розпорошеними кольорами, розприсканою по всіх кутах веселкою, і коли лямпа оберталася на своїх ланцюжках, увесь покій мандрував фрагментами веселки, так, наче сфери сімох плянет пересувалися, крутячись круг себе. Я любив ставати в батька між ногами, обхоплюючи їх з обох боків, як колони. Часами він писав листи. Я сидів на бюрку і з захватом пас очима закрутаси підпису, витіюваті й виверткі, як трелі кольоратурного співака. В тапетах пуп'янкували усміхи, прокльовувалися очі, беркицькалися фіґлі. Аби мене побавити, батько випускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломинки. Вони відбивалися від стіп і лускали, залишаючи у повітрі свої кольори.

Потім прийшла мати, і та рання, ясна ідилія скінчилася. Зманений пестощами матері, я забув про батька, життя моє покотилося новим, інакшим шляхом, без свят і без чудес, і я може й назавше забув би про Книгу, якби не та ніч і той сон…

II

Якось я прокинувся у темному зимовому світанку — під завалами темряви, глибоко в долині, жевріла похмура зоря — і, маючи ще під повіками мураховиння млистих фігур і знаків, почав маячити неясно і заблудливо, серед туги і марного жалю, про стару, загиблу Книгу.

Ніхто мене не розумів, і я, роздражнений такою тупістю, почав настирливіше наприкрятися і доймати батьків у нетерпеливості й гарячці.

Босий і тільки в сорочці, я перекинув, тремтячи від збудження, батькову бібліотеку і, розчарований, гнівний, безпорадно описував перед остовпілою авдиторією ту річ неописанну, з якою не могло зрівнятись жодне слово, жоден образ, накреслений моїм тремтячим, видовженим пальцем. Без кінця-краю вичерпувався я в змальовуваннях, повних плутанини й суперечностей, і плакав з безсилого розпачу.

А вони стояли надо мною безпорадні і розгублені, соромлячись свого безсилля. В глибині душі вони не були без вини. Моя нагальність і нетерпеливий, повний гніву тон жадання давали мені подобу слушности, перевагу добре обґрунтованої претенсії. Прибігали з різними книжками і впихали їх мені у руки. Я обурено відкидав їх.

Одну з них, грубий і тяжкий фоліянт, батько мій знову і знову підсував мені з несміливим заохоченням. Я відкрив її. То була Біблія. Я угледів на її сторінках велике переселення тварин, яке пливло шляхами, розгалужене походами по краях далеких, угледів небо, всеньке в ключах та в лопотіннях, величезну обернену піраміду, далекий вершечок якої дотикав Ковчега.

Я звів повні докору очі на батька: — Ти ж знаєш, батьку, — волав я, — ти ж добре знаєш, не крийся, не викручуйся! Та книжка зрадила тебе! Навіщо ти даєш мені цей спотворений апокриф, тисячну копію, нездалий фальсифікат? Де ти подів Книгу?

Батько одвів очі.

III

Минули тижні, і збурення моє опало і вляглося, але образ Книги і далі пломенів у моїй душі ясним полуменем — великий, шелесливий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, мов величезну рожу, що розсипається.

Батько, бачачи мене спокійнішим, наблизився одного разу обережно і сказав тоном лагідної пропозиції: — Що вдієш, по суті, існують тільки просто книжки. Книга — це міт, у який ми віримо, поки молоді, але з бігом літ перестаєш трактувати її серйозно. — Я мав тоді вже інше переконання, я знав, що Книга — це постулят, вона завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва. І нічого не відповів, повен погорди і затятої, похмурої пихи.

В тому-бо часі я вже мав у своєму володінні той одривок книжки, ті жалюгідні рештки, що їх дивний жереб долі перемитив мені в руки. Я турботливо таїв свій скарб від усіх очей, боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічілих решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття. Сталося це ось як.

В один із днів тої зими я застав Аделю під час прибирання — із щіткою в руці вона спиралась на конторку, на якій лежав якийсь подертий шпарґал. Я нахиливсь через її плече, не так з цікавости, як для того, щоб знову одурманитися запахом її тіла, молодий чар якого об'явився був недавно моїм пробудженим чуттям.

— Глянь-но, — говорила вона, без протесту зносячи моє притулення, — чи можливо, щоб у когось виросло волосся до землі? Хотіла б я таке мати!

Я поглянув на гравюру. На чималому аркуші ін фоліо там було зображення жінки з формами радше міцними і присадкуватими, з обличчям, повним енергії й досвідчености. З голови цієї дами спливав величезний кожух волосся, тяжко сточувався з плечей і волікся по землі кінцями грубих сплетів. То був якийсь неправдоподібний вибрик природи, фалдистий і ряснистий плащ, випрядений з корінців волосся, і важко було собі уявити, ніби цей тягар не завдає діткливого болю і не обезвладнює обтужену ним голову. Але власниця цієї пишноти, здавалося, носила її з гордістю, а текст, видрукуваний поруч жирним шрифтом, звіщав історію цього чуда і починався словами: Я, Ання Чіллоґ, уроджена в Карловицях, що в Моравії, страждала від слабкого поросту волосся…

То була довга історія, подібна за конструкцією до історії Іова. З божого допусту Анна Чіллоґ була діткнута слабким поростом. Ціле містечко милосердилося над цим упослідженням, яке їй вибачали з огляду на бездоганне її живоття, хоча й не могла ця халепа бути зовсім незавиненою. І от сталося внаслідок гарячих молінь, що знята була з її голови клятьба, Анна Чіллоґ сподобилася благодаті просвітлення, отримала знаки і вказівки і спорядила специфік, чудодійний лік, який повернув урожайність на її голову. Вона почала поростати волоссям, і мало того, її чоловік, брати, кузини також з дня на день повстилися тужавим, чорним хутром заросту. На другому боці була показана Анна Чіллоґ через шість тижнів після об'явлення їй рецепта, в оточенні своїх братів, шваґрів і братаничів, бородатих до пояса й вусатих мужів, і подив брав при погляді на цей справдешній вибух непідробленої, ведмежої чоловічости. Анна Чіллоґ ущасливила ціле містечко, на яке спливло істинне благословення у вигляді гойдливих чуприн та величезних грив і мешканці якого замітали землю бородами, широкими, як мітли. Анна Чіллоґ стала апостолкою волохатости. Ущаслививши рідне місто, вона запрагнула і світ весь ущасливити