Читати книгу - "Собор"

А він, здається, таки щось має на думці, не легковажить, тому й дядько Ягор в його дудку підіграє:

- Бачиш, Єлько: їздить. Не маленька, догадуєшся чого. І з усього видно - наміри в нього серйозні. Так що не дуже б тобі й козиритись… Бо куди прихилишся, як мене не стане? Хто тобі оборона? А там ти б і горя не знала…

Іноді такий настрій найде, що аж сумніви облягають: а що? Кого тобі іншого ждати? Нікого на всьому світі, хто за тобою зітхнув би…

В павільйоні о цій порі мало людей. У другім кінці його сидять над вазочками з морозивом дві молоді сумні циганки: одна дитину груддю годує, друга жадібно курить цигарку - щойно взяла коробку «Казбека». Звідки вони, з якого життя? Туга віків промовляє з їхніх очей бездонних, сумовитих… Дві жінки прадавнього індійського племені, як донесли вони сюди цю смагу предків, і чорнобрів’я, і жести, і спів? Дві живі людські перекотиполя, що заплутались серед вихрів XX віку… Поворожити б, чи що? Ні - як буде, так і буде!…

Після морозива Єлька відвідала в цьому ж парку музей козацький. Надивилася тієї козаччини, вийшла з таким відчуттям, ніби в чомусь багатшою стала. Були люди на твоїй Вовчій, в тих паланках степових, - всі, як гіганти! Не зовсім зотліли їхні малинові хоругви, блищать шаблі під склом, жевріють оксамити, навіть козацький човен уцілів, величезний, із суцільного дуба, тільки почорнів наскрізь, став як антрацитовий, - у плавнях, із замуленого дна річки Підпільної рибалки видобули його. Мов живих, уявляла Єлька тих лицарів запорозьких, бачила їхні дозори на степових могилах, зблиски шабель, коли вони б'ються в куряві, серед криків, гвалту, кінського іржання, зрошені потом та кров'ю, до знемоги рубаються, відбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь смердючого хана… Ото були люди, оті відборонили твій край, передали тобі, як вічний посаг, і це небо, і шир степів, і сяйво Дніпра!

У сучасному відділі музею було виставлено багато всяких металевих виробів, труб різного калібру, були навіщось виставлені під склом навіть жіночі черевики місцевої взуттєвої фабрики, але мимо цих експонатів відвідувачі проходили швиденько, кожний мав свої черевики на ногах. Єлька теж тут не затрималась, а ось біля важезної залізної вагонетки, однієї з тих, що їх колись ганяли на домнах каталі, вона таки пристояла, опинившись в юрмиську піонерів, які перед тим зацікавлено розглядали колекцію іржавих металевих якірців, що їх колись кидано під копита кінноті в козацьких війнах. Тепер юні екскурсанти обступили вагонетку невідомого каталя. В білих сорочечках, з краватками червоного шовку, діти жваво щебетали, обстежуючи вагонетку, якесь смішне піонерча, найменше з усіх, з гордістю вигукнуло:

- Це, мабуть, мого дідуся вагонетка! Він був каталем!

‹«А може, це мого дядька Ягора? - подумалось Єльці. - Може, його праця стільки важить у житті, що й знаряддя її зберігаються для нащадків?»

Після відвідин музею якось збадьорилася: чи піонери навіяли своїм щебетом добрий настрій, своєю дитячою безхмарністю, чи ота малинова козаччина вольовита, безстрашна, що від неї такі яскраві яблука вражень зостались!

Спускалася вниз проспектом, що весь був у палахкотінні високих червоних квітів: щедро политі, вони всюди яскравіли вподовж алей, а над ними панувало суцільними шатрами могуття припилюжених величезних акацій, що, відцвівши, тепер знову ждали нового цвіту. Якісь жінки сміялися на балконі, від радості життя сміялися, а не з Єльки. Пригадалося їй, як той Лобода квартирою вихвалявся, що він її має на цьому проспекті. «Окрема, - казав, - з балконом, з ванною… Щоправда, апартаменти в холостяцькій запущеності поки що, але жіночі руки лялечку з них би зробили». Яке ж вікно, який балкон? Може, отой, де чиїсь вудки стирчать? І це вона могла б тут жити? Щодня дивитися вранці на оті скупі в росі квітники, на палаючі в сонці троянди… Одначе він, мабуть, досі не знає, чого вона пішла з дому і що навіть довідки в неї ніякої нема. А то, може б, і відсахнувся, хоча навряд, він-бо ж такий, що все влаштувати вміє. Коли якось жартома закинув слово про загс, Єлька спаленіла, адже й там найперше спитали б, звідки ти, красуне, де твої вірчі грамоти, а вона тільки й має від своїх Вовчугів вовчий білет, та й той неписаний, усний… І школи не кінчила, і навіть нікчемної довідки бухгалтер не дав! «Сключається!» Незаконна. Як трудно ще людині без тих папірців! А навіщо вони? Хіба в них людську душу впишеш?

Катратий велів з міста йти просто до бакена, та ще й не баритися, - робота там у нього яка, чи що?

Дніпро і в заводях неспокійний: вітер воду вівсюжить. Біля бакенської будки грає листям гінкий осокір, його здалеку видно. У найпекучішу спеку біля осокора можна заховатись у затінку, а зараз під ним отаборилась ціла компанія, що, видно, моторкою прибула, - моторка з написом на борту «Мрія» причалена неподалік. Дядько Ягор був уже помітно повеселілий, обличчя його, що й завжди червоне, навічно обпалене полум'ям доменних печей, зараз було ще більш палахкотюче, а ніс, як синя цибулина, блищав краплинками поту.

- Лий, лий повну, не бійся! - примовляв дядько Ягор, а Лобода саме щось йому в чарку підливав із пляшки. - Отак, по марусин поясок… по вінця!… Не бійсь, не розхлюпаю.

Рука, мовляв, ще не тремтить.

Ящик пива стоїть на піску, а осторонь зняте з вогнища парує, червоніючи, повнісіньке відро щойно відварених раків. Єльку товариство зустріло з неприхованим захватом, тут її, видно, ждали; щось підстелили мерщій, посадили, стали пригощати наввипередки. І кухоль пива взяла, і від раків не відмовилась. Лобода поставив відро з раками просто перед нею, і, лише коли вона взяла верхнього, всі інші теж потяглися до цих ласощів, затріщали в умілих руках клешні та ракові шийки. Лобода показав Єльці, що можна їсти, а що ні, а потім відрекомендував їй своїх друзів - молодого інженера, чорненького, як жучок, що був, виявляється, власником моторки, і другого, патлатого, з широкою, добродушною усмішкою товстуна-блондина, який, видно, був для компанії розважальником, його по-дитячому витрішкуваті голубі очі до всіх сяяли привітом, великі товсті губи смішно плямками, він сам себе поляпував по ранньому черевцю і примовляв:

- Ми, мартини, соцнакопичення не боїмось, черевце додає солідності… Бочка вітамінного квасу сюди ввійде…

А інженер, повертаючись, видно, до розмови, перерваної Єльчиним приходом, звернувся з запитанням до Лободи:

- Чим же закінчилась історія з тим дружинником?

Лобода, старанно розколупуючи ракову шийку, пояснив Єльці:

- Недавно викрили