Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

у своїх мемуарах, повертаючись до подій того часу, наводить деякі факти, свої міркування із цього приводу, які, з одного боку, дещо "приземлюють" значимість форуму, а з іншого — розкривають "внутрішню логіку" підготовки з'їзду. Голова Центральної Ради зазначає, що ініціатори акції хотіли провести її "як можна скорше, щоб задокументувати перед центральним урядом серйозність і невідкличність українських соціальних домагань. Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати все до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав постільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо, яскраво і недвозначно, — коли ми хотіли добитись розв'язки українського питання. А ми ж і не думали ні про яку іншу розв'язку, крім мирної. Через голови наших київських неприятелів і клеветників нам треба було показати не тільки Тимчасовому урядові, а всьому російському громадянству, що наші домагання — се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожду проволоку, і жартувати таким відкладанням "до Установчих зборів", котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна. Що сі домагання треба задовольнити негайно, коли Тимч[асовий] уряд і вся демократична Росія хоче, щоб український народ брав до серця її інтереси, і охороняв, і підтримував як свої!.."[159].

В історичній літературі за зібранням закріпилась майже повсюдно єдина назва — конгрес. Проте його основний ініціатор і організатор наводить цілком переконливі докази на користь того, що конгрес планувався на дещо пізніший термін, а на початку квітня 1917 р. було ухвалено скликати саме з'їзд: "Щоб підвести базу під Укр. Центр. раду як всекраєве представництво, ми вважали потрібним організацію конгресу України по територіальному принципу: щоб представництво було від всієї людності певної територіальної одиниці. Тоді перевибрана таким конгресом Ц.Рада була б органом волі краю — мала б право конститувати.

Але відразу, в тодішніх обставинах ми на се не сміли пускатись. Тому те, що ми скликали, — було українським національним з'їздом, коли б він удавсь, за ним можна було б скликати-таки всекраєвий конгрес. Але і для з'їзду я виробив систему представництва мішану, так що в ній, крім представництва національного, було дещо і від представництва територіального. Представництво давалось українським національним організаціям — від кожних десяти організованих в якійсь організації українців можна було послати на з'їзд одного представника; але одного представника могла послати і кожна сільська громада, котра б того схотіла, кожна фабрика чи завод, і кожна військова частина. Тільки такі представники, наділені письменними мандатами, матимуть право рішаючого голосу на з'їзді — се ми підчеркували, щоб не дати притоки трактувати його як самочинне і невідповідальне зборище — всі інші гості будуть на з'їзді гістьми без права голосу"[160].

Очевидно, зважаючи на згадані вище обставини і ретроспективно оцінивши роль форуму у розгоранні визвольного руху, процесі державотворення сучасний дослідник І. Хміль свою працю, присвячену даній проблемі, назвав так: «На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з»їзд 6–8 квітня 1917 р.)» (К., 1994).

З 28 березня і до моменту скликання форуму в українських газетах з номера в номер друкувалися повідомлення про скликання 6 квітня 1917 р. національного з»їзду, про норми представництва на ньому і пропоновану програму. «Представників мають прислати всі українські організації, - повідомлялось в документі, - політичні, культурні, професійні, територіальні, які приймають домагання широкої національно-територіальної автономії України і всеї повноти політичного і культурного українського життя, себто: організації партійні; товариства культурні просвітні і економічні; організації робітничі, селянські, військові, духовенства, службовців, молоді всяких шкіл; села, міста і повіти»[161].

Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона мала право направити одного делегата з вирішальним голосом, більше 50 — відповідно двох, понад 100 — трьох, 200 — чотирьох, 300 — п’ятьох (але не більше)2. З дорадчим голосом участь у з’їзді міг взяти, з дозволу президії, будь-який “організований українець”[162].

Передбачалося виголошення загальноінформаційних рефератів:

“1. Державне право і федеративні змагання на Україні.

2. Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки.

3. Автономія широка і обмежена; національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України.

4. Права національних меншостей та їх забезпечення”[163].

Передбачалося також обговорення низки рефератів з конкретніших проблем досягнення автономного статусу України у федеративній демократичній республіці Росія.

Побоювання організаторів, що через погану інформованість, незадовільну роботу транспорту, а, можливо, й низьку політичну активність українства з’їзд виявиться не досить представницьким, не виправдались. З існуючих в історіографії тверджень, що присутніми були 1500 делегатів (П.Феденко), 900 (М.Грушевський, П.Христюк) найбільш вірогідною видається цифра 700 (В.Винниченко). В усякому разі найближчими до неї є долі про голоси, подані під час виборів Голови та членів Центральної Ради. Очевидно, досить значною була й кількість запрошених, що спричинилося до певного різнобою у підрахунку делегатів. Проте й остання із наведених цифр вельми переконлива і справляє неабияке враження.

Після століть нещадного гноблення й безупинних переслідувань українство навдивовижу швидко відродилося й буквально вибухнуло небаченою активністю. Почесне місце серед делегатів, які прибули на з’їзд, посіли відомі українські культурні та громадські діячі — М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, І.Шраг, П.Стебницький, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко, М.Загірня (Грінченко), С.Ерастов, М.Левицький.

Проте, безперечно, має рацію В.Верстюк, стверджуючи, що головним «героєм» з»їзду став до того незначний (або ж дуже мало репрезентований українським рухом) елемент — селяни, солдати, робітники[164]. Разом з інтелігенцією, студентською молоддю вони упродовж найкоротшого часу, буквально блискавично, стали усвідомлювати себе частинками, складниками єдиного національного організму, гордо називати себе «українцями». В чомусь — інтуїтивно, в чомусь — свідомо, але беззастережно вливаючись до лав руху, вони тим самим безповоротно надавали йому масового національно-політичного спрямування й характеру. Це зворушило навіть академічно-холодного М.Грушевського: «Щирий порив відразу об’єднав і злив в одно тіло сю кількатисячну громаду, що зібралася з різних частин України вперше на великі національні збори»[165].

Вся робота з’їзду стала яскравою маніфестацією міцніючої національної єдності, впевненого перетворення різноликої і різнорідної армії делегатів на виразний, цілком певний, цілеспрямований представницький орган нації.

Активність делегатів можна охарактеризувати як бурхливу — протягом трьох днів сталося більше 300 виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з’їзду практично з усіх куточків України та і з-поза її меж[166].

Душею форуму став М.Грушевський, який відкривав з’їзд, був одностайно обраний його почесним головою, постійно перебував у епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувались доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.

Першого дня було виголошено й обговорено реферати: «Державне право і федеративні змагання на Україні» (доповідач Д.Дорошенко); «Федералізм. Домагання демократичної федеративної Російської Республіки (О.Шульгин); «Автономія широка і обмежена, національно-територіальна й національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України і права національних меншостей