Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

дуже самотні, дав йому телефон і адресу, і він зайшов. Тепер він уже не такий елегантний, життя його помітно прим’яло, з наукою теж не склалося, престижний інститут занепав, тож він змушений працювати на принагідних роботах, наразі робить комп’ютерну верстку для видавництва, що видає українську літературу, відтак теж неплатоспроможне.

Він якийсь згірклий і знеохочений до всього. Каже, що Україна бананова республіка і що українці нездатні збудувати свою державу.

— Чого ж ти не виїхав? — запитав я.

— «Немає гавані для наших кораблів», — сказав він. — Ян Судрабкалн.

Що мені в ньому завжди подобалось — він любить і знає поезію. Такий сухий і скептичний, а поезію любить.

Розмова не клеїлась. Посиділи мовчки. Навіть випили. — Знаєш, як зловити лева в пустелі? — спитав він. — Дуже просто. — І розповів софістикований програмістський анекдот. Треба привезти клітку, поставити посеред пустелі, простір інвертувати так, щоб клітка стала пустелею, а пустеля з левом опинилася в клітці.

У мене враження, що він уже теж інвертований на пустелю.

У кожного своя пустеля. І "свої міражі.

У мене вже й міражів немає.

Дружина дуже змінилася. Мружить очі і думає щось своє. Десь затримується вечорами. Чи не закохалася, не дай Боже. Цього ще нам не вистачало, і мені, і їй.

Ліг спати — дружина відсунулась. Уявив собі секретарку, а вона раптом ощирилась, як у фільмах про Дракулу. До ранку не міг заснути.

Дивився на дружину. Колись у неї личко було, як порцелянове, світилося в темряві. А тепер сіре і змучене, навіть на світанку.

Один астролог усе показує сигнатури. Розтлумачує сни і прикмети, лінії на долонях, і де яка родимка про що свідчить. Його послухати, то моя дружина мала б бути дуже щасливою. У неї родимка саме там.

В університетському парку знайшли вже 305 снарядів і кілька гранат. Дружина дивиться на мене обезумілими очима: — Як ти міг водити туди дитину?!

А звідки я знав? І взагалі, куди тепер можна водити дитину?

В якійсь школі розлили ртуть.

В якомусь під’їзді підклали вибухівку.

В якомусь дитячому садку перетруїли дітей неякісними продуктами.

Але не треба думати, що це тільки у нас. У світі теж буває всього. У Європі вже дітей у школах навчають, як захищатися від бандитів. Дівчатка носять при собі газові балончики. Для жінок вже винайшли бюстгальтери з кишенькою для пістолета.

Зовсім не зайвий винахід. Якби де продавався, я подарував би дружині. На день преподобної Ґорґонії.

Не думаю, щоб вона закохалася. Вона тепер така жовчна й анемічна, її тільки й вистачає, що на зненависть до мужчин. Як заведеться — голос на п’ять регістрів, а я сприймаю тільки три. Вимикаюсь автоматично.

Читав, що у Майямі якийсь мер запустив у дружину чайником для заварки. Мабуть, довела.

У нас посуд цілий, чайник на місці. «Кобєту не можна ударити навіть квіткою», — як каже моя теща. Тесть був поляк, там на Поліссі були цілі села польські, шляхта ходачкова так звана. Побут, звісно, відрізнявся, звичаї, імена. А так жили мирно, одружувались. Може, через те вона така й вибухова. Українці з поляками — це гримуча суміш.

Тепер ходжу з сином у Ботанічний сад, сподіваюся, що хоч там немає боєприпасів. Вивчаємо різні регіони України — і степ, і лісостеп, і Полісся. Малий лазить по скелях, грає в піжмурки зі скіфською бабою. Шумлять карпатські смереки. Скоро зацвіте сиренґарій, тут є різні сорти, і кандидати в сорти, як і в людей.

Мені тільки прикро, що малий бачить, як по сміттєвих урнах порпаються алкаші. Часом навіть і не алкаші, а цілком пристойні старі люди. Одна бабуня все стоїть біля підземного переходу, просить. Сива, чистенька, схожа на нашу бабусю. Хлопчик на неї озирається, дивиться на мене. А як я йому це поясню?

Мабуть, знову спалах на Сонці. Почуваюся так, ніби мене розкрутили на центрифузі й випустили. Дуже болить голова. Хочеться тиші. Під вікном гарчить бурильна машина. В стіну вгризається перфоратор. У Борьки горлає магнітола. Виє, тьохкає і завиває сигналізація на чиїйсь машині, майже, як голос моєї дружини. Останнім часом у неї прорізаються такі інтонації, хоч фільтри на вуха став. Інколи мені здається, що я її зненавиджу.

Акції фірми впали. Фірма згортає свою діяльність. Країна не стабільна, інвестор не хоче ризикувати. «Опель» у мене вже забрали. Гарна була машина. Ясно, не «Лексус» і не «Мерседес», а все ж. Якщо порівняти з моєю, то був супер. Тепер їжджу на своїй, вона часто ламається, то сухарик летить, то не завелася, тягли на буксирі.

Вчора лежав під машиною, як переїханий, запізнився на роботу. Це мені теж зняло трішки життя.

Друг пише з Каліфорнії — у них там одночасно розцвіли всі троянди. Пурпурові, білі, рожеві, у діаметрі сантиметрів двадцять. Він як розповідає, наче малює по склу.

Біля будинку дерево пахне медом. Дерево, яке гуде.

«Тут вже немає екзотики, — пише він. — Тут все екзотика. Бувають такі екзоти, що не знаєш, воно рослина чи заворушиться».

У нас теж часом не знаєш — воно людина чи засичить.

На роботі дедалі важче. Всі знервовані. Кількох уже скоротили, кожен думає: хто наступний? Якщо я, то мали б попередити за два місяці, є ж якісь закони чи вже нема? Боса свого ми у вічі не бачили, він тут наїздами, живе за кордоном. А безпосередній наш шеф тутешній, права рука сатани, що захоче, те й зробить. Ми його називаємо «Спок», бо за кожним словом — «Спокійно», а то й скорочено: «Спок!». Виставить долоню вперед і з таким смаком, як іноземною: «Брок!» Рух ніби заспокійливий, а водночас принизливий, — ніби відсторонює, ставить на місце, усуває з дороги. Дуже неприємний тип. То була хоч профспілка, захищала хоч на словах, а тепер хто захистить твої права? Шеф залежний від боса, ми залежні від шефа, тепер же всі залежні від залежних. От і живеш, як обпечений, серед таких, як сам.

Великдень цього року ранній, у всіх християн одночасно, такий рідкісний збіг. Дзвони дзвонять на Володимирському соборі, ми христосуємося. Спасибі тещі, навертає до звичаїв. Малий б’ється з Борькою крашанками навбитки, Борька ляпає якусь гидоту щодо етимології яєць." — Це у них в сім’ї, чи в дитячому садку набрався?! — жахається дружина. Хочеться Борьку в шию вигнати, але ж він дитина. Затуляюсь від них газетами, там теж не пропускають нагоди двозначно скаламбурити. Що за схильність з’явилася у людей — неодмінно увернути якесь паскудство, натякнути, понизити.

Жертви бездарних рімейків і адаптацій,