Читати книгу - "Київ-86"

розсаджуватиме біля себе людей у затишні хати і шурхотом води шепотітиме легенди про звитяги давніх часів.

Повернемося, коли на кручах Дніпра височітиме тільки здоровенна Кльопана Мать і ярмо дружби народів майорітиме. Повернемося, коли люди надрукують Київ. Промисловими 3D-принтерами обов’язково надрукують на тому самому місці собі Київ. Бо скучили і довго втичили фото та документальні фільми про те, що втратили. Про Місто каменю і зелені з величезним та просторим серцем, де знайдеться місце для всіх. Це місце — намолене. Місце — насиджене. Куди ми без нього?

Життя — шкідлива штука, а часом і небезпечна. І буває так, що ми когось втрачаємо. Втрачаємо жінок і не хапаємо їх за руки, коли вони йдуть. Втрачаємо стареньких батьків зі сльозами на очах і водярою в нутрі. Втрачаємо друзів на війні. А іноді — втрачаємо рідні міста.

Та не для того, аби сумувати за ними все життя і переглядати фото зі світлої юності. А для того, аби полюбити їх ще дужче. І зробити ближчими до свого припалого пилюкою, сонного серця. Воно від втрати щемітиме та одного разу струсить порох і засяє рубіновим сяйвом. Не сліпитиме, тільки підсвітить шлях вперед, аби ми не перечіпалися у темному тунелі життя.

Кажуть, що місто — це люди, зв’язки, наливайки, казино і адреси улюблених повій. Що місто — це вихлоп перегару таксистів, штин спітнілих підмишок у маршрутках, черги в супермаркетах, гольф-клуби та ресторанчики національної кухні.

Тільки ідіоти вважають, що героями міст можуть бути самі тільки люди. Є місця, які стоять вище за нас. Плейси, локації і географії — то оболонка і тканина, система координат для всіх можливих історій і точка відліку биття наших сердець. Це паралелі і меридіани, які визначають, де нам бути і як діяти. Це всі ходи і розвилки. І в покинутих містах ти сам наповнюєш місто привидами, з якими дружиш, сваришся, кохаєшся і домовляєшся про добросусідські стосунки. Зрештою просиш у них позичити якусь дурницю, бо маркет закритий, а у той, великий, йти задалеко.

Що ми проти місць?

Без цього місця мене не існує. Я ж не читав наукових монографій і не герой війни, не готував революцій і не підписував історичні документи. Я не виростив сина і не посадив дерево. Тільки розказав історію цієї землі.

Землі пронизливої і прекрасної, незбагненної і неповторної, небезпечної і спокійної: весняної, осінньої, літньої та іноді навіть холодно-зимової. Землі — на якій я народився і у якій я розчинився. Я і є ця земля.

Я припускав, що хтось із моїх ґавриків застрибне на повалену сосну після дощу, послизнеться і полетить вниз, проб’є собі легеню гострою гілкою і стече кров’ю там, де не ловить мобільний зв'язок. Та все одно не купив супутниковий телефон. Припускав, що одного разу ми вижремо забагато бухла на даху, що хтось полетить вниз і лишить по собі красиві розводи і промовисте «шмяк», яке не сплутаєш ані з чим.

Ну, або так. Не спасли.

Дрібна японка, її жовта бандана, футболка зі знаком радіації і здоровенний нікон стали такими ж рідними, як і її мовчанка, як її воплі місячною мовою під звуки падаючих яблук і стрілянину фотозатвору. Як її посмішки у завісах сиґарного диму, як її вигуки подиву від суперповні і зорепадів. Я не хочу її відпускати. Хочу вивчити її мову і навчити своєї. Я хочу бачити крапелинки дощу в Місті на її мокрих віях. Та зараз вона полетить.

Ми стоїмо одне навпроти одного. І так складно іноді сказати невідомою мовою: «Я розумію тебе». Але не зараз. Я простягаю руки і обіймаю її міцно-міцно, обіймаю її всю і вона знає: ці обійми означають: «Я з тобою». Обійми, міцніші за всі сльози причетності, сентиментальніші за всі електронні листи і спокути слова.

Ми не скоро про все забудемо. Постріли і крики теліпатимуть нас у кошмарах. Вона піде до психотерапевта, ховатиметься від себе під ковдрою у тісній квартирці, та їй знову насниться він. Криваві патьоки зіллються у єдине русло і цеглини страху гаситимуть крихкі шибки її спокою. Чи переживе вона це? Я не знаю.

Але я точно знаю, що воно того варте, бо вона шукала пригод — і знайшла їх. Вона вірила у глянці кіношних кадрів — і знайшла їх. Ніби у фільмі з дорогущими спецефектами ми втрьох були героями красивої історії: ховалися і страшилися, тікали і вражалися, кохалися і сміялися, втрачали і плакали, мовчали і поверталися.

І зараз я дивлюся на цю заплакану дівчинку з іншої півкулі і все-таки вірю у нескінченну жагу до життя. Вірю у згустки енергії, які не реєструють датчики випромінювання і детектори брехні. І я вірю — вона переживе втрату. Вона ж стільки всього пережила з отією своєю дзеркалкою: гарячі точки, спітнілих бедуїнів на флегматичних верблюдах серед нескінченних барханів, ІДІЛ, контрабанду, навіть Київ пройшла. Я вірю, що жага до життя сильніша за хімію, за будь-які звички і сердечні прив’язаності до того хлопця у здоровенних окулярах Ray-Ban Aviator. До того хлопця, який став мені другом. До того хлопця, який помер.

Чи зустріну я його, вигулюючи Містом ще когось? Чи потисну його невидиму руку? Я не знаю. Я не знаю, як глянути йому в очі. Він же тепер мертвий, а я — ще живий. Снігова Королева поведе його за руку через замерзлий Дніпро, через його приватний Стікс, висадить на берег і вдягне на шию смарагдовий кулон, закутий у небесне, арктичне срібло. Я не можу його забути, бо знаю: він тепер помер і дух його бродить десь поряд — крижаний ґолем з холодним серцем, поглядом Горгони і чіпкими руками мерця.

Ранок вологий. З туману авіасмуг стирчать білі носи аеробусів, яким давно вже місце на звалищі. Вчора пройшла остання літня злива, яку скоро висушить бабине літо. Сьогодні голосніше кричать птахи, їх навіть борт перекричати не може, який щойно здійнявся у сиве, захмарене небо.

Дощі змиють з нас втому, затоплять собою горе, змочать тенісні м’ячі на даху готелю „Дніпро”, змиють