Читати книгу - "Золотий дім"

мені так прикро. Мені так за себе соромно. Вибач, я напилася. Я завжди легко п’янію. Мені так прикро. Я завжди здогадувалася, що вона щось до мене має, але я цього не чекала. Я її відправила, ми ніколи її більше не побачимо, клянуся, вона зникла з мого життя, її вже не існує. Будь ласка, прости мене. Я кохаю тебе, будь ласка, прости мене цей один-єдиний раз — і тобі ніколи більше не доведеться мене прощати. Я загладжу свою провину, я знайду сотню способів, ти побачиш, я щодня робитиму все для того, щоб ти простив і забув. Я напилася й мені було трішки цікаво, мені навіть не подобаються жінки, я не по цьому, мені навіть не було приємно, насправді я просто відрубалася й заснула, а коли проснулася, то ясно, жахнулася, Господи, що я натворила, цей чоловік був до мене такий добрий, я прошу пробачення від щирого серця, я цілую твої ноги, я мию твої ноги своїми слізьми й витираю своїм волоссям, я навіть думала кілька секунд, що тебе це розпалить, яка дурість, це все через алкоголь, мені так прикро, коли я нап’юся, то можу зробитися трохи неконтрольованою, трохи дикою, і тому я більше ніколи не сп’янію, хіба що ти сам захочеш, тільки якщо ти захочеш, щоб я була трішки дикою й неконтрольованою в твоїх руках, тоді я з величезним задоволенням зроблю тобі таку приємність, прости мене, прийми мій сором і мої смиренні перепросини, де ти, дозволь мені прийти до тебе. Дозволь прийти тільки на мить і перепросити тебе в очі, а тоді, якщо ти проженеш мене, я піду, я це заслужила, я це знаю, але не проганяй мене без єдиного шансу сказати тобі в очі: прости мене, я вчинила погано, дуже погано, але я була п’яна, і прошу тебе подивитися, як я стану перед тобою вся в соромі, і, може, ти зважишся простити мене, побачити в мені саму любов саму вдячність саму любов, що стоїть перед тобою, може, заради цього ти мене впустиш, може, не зачиниш двері в мене перед носом, може, побачиш правду в моїх очах і пробачиш мене, а якщо ні, тоді я не маю жодних прав, я схилю голову й піду, і ти ніколи більше мене не побачиш, ніколи не побачиш мого голого сорому, ніколи не побачиш, як моє тіло тремтить і ридає перед тобою через цей сором, ти ніколи мене не побачиш, я більше ніколи не зможу тебе торкнутися, так багато всього, ніколи більше, так багато всього ніколи більше не трапиться, якщо накажеш мені піти, я піду, але може бути так, бо ти ж великий чоловік, що ти дозволиш мені лишитися, тільки великі люди вміють прощати, а це ж була дрібничка, помилка, дурість, і ти можеш це побачити й дозволити мені лишитися, але дозволь мені прийти, я прийду до тебе в цю секунду, така, як є, де б ти не був, якщо хочеш, щоб я уклякла гола в тебе під дверима, я це зроблю, я зроблю все, що хочеш, усе на світі, тільки дай мені прийти, де ти, дай мені прийти.

Ось вона, ця мить. Він може кинути слухавку, списати свої втрати, звільнитися. Він побачив, хто вона така, маска сповзла й вона відкрила себе, і жодні її слова не змусять його стерти з пам’яті те, що він побачив, все, що він відчув, коли вони вимкнули світло, увійшли в спальню — його спальню! — і зачинили за собою двері. Він може відійти.

Вона поставила все на єдину свою карту: що він захоче забути те, що побачив, забути те, що відчув. Що він захоче увімкнути світло, відкрити двері спальні й побачити там її, що самотньо чекає на нього. Що він розповість собі цю історію, історію про справжнє кохання, і захоче в неї потрапити.

Він не перериває дзвінка і слухає. Він повертається до апартаменту, де на нього чекає вона. І, звичайно ж, вона складає свої перепросини в різні способи, і багато з цих способів йому приємні, але це все лише поверхня. Під цією оболонкою криється правда, і ця правда така, що Василіса тепер знає свою силу, знає, що в стосунках між ними вона завжди буде сильнішою стороною, і що він із цим нічого не вдіє.

La Belle Dame sans Merci тебе звела[20].

Монолог В. Арсеньєвої з приводу кохання й потреби

Прошу вас. Мені не треба жодного співчуття з приводу мого бідного походження. Тільки ті, що ніколи не були бідними, думають, ніби в бідності є щось жалісне, і єдина належна відповідь на таке уявлення — зневага. Я не буду довго спинятися на описі знегод моєї сім’ї, хоч бували вони всякі. Стояло питання їжі, питання одягу, питання тепла, але якось ніколи не стояло питання нестачі випивки для мого батька — можна сказати, було радше питання її надміру. Коли я була дитиною, ми переїхали до міста Норильська, недалеко від колишнього табору Норильлаг, який, звичайно, закрили років шістдесят тому, але після нього залишилося місто, збудоване в’язнями. У дванадцять років я дізналася, що місто закрите для всіх іноземців і що виїхати з нього, відповідно, теж не так легко. Так я пізнала, що таке комуністичні утиски, а пізніше й некомуністичні, але мені нецікаво це обговорювати. Як і батькове пияцтво. Бідність — відразливий стан, а нездатність вирватися з неї так само відразлива. Мені пощастило досягти висот у фізичному й інтелектуальному плані, тож я змогла виїхати в Америку і вдячна за це, але знаю також, що моя присутність тут — це плід моїх власних старань, тож насправді нема кому особливо дякувати. Залишаючи минуле позаду, я є в цьому місці собою, в цьому одязі, прямо тепер. Минуле — це поламана фанерна валіза, набита фотографіями речей, яких я не хочу більше бачити. Про сексуальне насильство я також не говоритиму, хоч бувало й це. Спочатку дядько, а після розлучення батьків — материн друган. Я закриваю цю валізу. Якщо посилаю гроші матері додому, це означає: не відкривай її. А батькові тепер сплачую рахунки за лікування раку. Я шлю гроші, але стосунків не підтримую. Тема закрита. Дякую Богу, що я красуня, бо завдяки цьому можу не впускати бридоту до свого життя. Я націлена на майбутнє, на всі сто. Націлена на кохання.

Про те, що люди називають коханням, циніки кажуть: насправді, це потреба.