Читати книгу - "Місто Боуган"

ж, Г… Хіба це пайкі піщані нас підтримають? Піщані пайкі — й Манівецькі Стиляги?

Тут Логан і завмер, як ішов; Мудак помітив це не одразу.

На високій дюні над ними у похмурому присмерку безгучно виросла лава піщаних пайкі.

Січете?

Піщані пайкі, тихі-претихі у дедалі густішій пітьмі.

Ну, знаєте, є на Боуганському півострові такі, що кажуть: нема чорта більш гожого над піщаного пайкі. Кажуть іще, що піщані пайкі виростають із дюн, вдалині від людей. Піщані пайкі — це те саме, що ірландські, тільки вони обжилися на кінчику півострова, на тонесенькому лезі землі за Димополем, де трава-амофіла сплітає докупи вервечку дюн. Товсті канати амофіли міцні, як корабельні, і, за легендою, було в дюнах щось недобре, хоча поширювали цю легенду самі ж піщані пайкі. Може, вони просто не хотіли, щоб інші до них лізли.

Вони стояли загоном на високій дюні, їх було тузин, всі розцяцьковані косичками, перами і знаками — дивні птиці, що не кажи.

— Говоритиму я, Мудаче, — сказав Логан.

Так і вийшло, що в сутінках найкоротшого дня Логан Гартнетт і Мудак Берк підіймалися на дюну, лава пайкі стояла й мовчки спостерігала за їхнім наближенням, а сиротливі сосни на хребтах дюн виспівували в темному присмерку під поривами вітровію.

Піщані пайкі ходили в жилетках, незалежно від сезону, волосся заплітали у товсті коси й оздоблювали сорочим пір’ям, а на груди попелом наносили знаки, невчитні ні для кого, крім їхньої породи. Мученики солодкого зілля, вони були тихі й обережні, як піщані зайці — їхні сусіди й інколи, у чорні часи, їхній харч.

— І як поживаємо? — радісно вигукнув Логан Гартнетт.

Наші брати, піщані пайкі, осіли на дюнах ще з діда-прадіда. У них там і кузня є, де вони кують зброю для самозахисту й на обмін. Також вони виготовляли ворота на шість дощок, які збували фермерській братії — фармойрам із Великої Пустки. Пили вони бузиновий джин, одружувалися в чотирнадцять і полюбляли журливий писк скрипки. У кровну помсту лізли нечасто, та й хіба вони коли-небудь взагалі втручалися?

Подейкували, що нема на півострові видовиська, жаскішого за піщаного пайкі, що закачав рукави до бою.

Коли Логан і Мудак підійшли ближче, стало видно обличчя пайкі. Зазвичай обличчя в них поорані зморшками, бо вони багато поколінь вдивлялися у піщані обшири дюн. Їх десятиліттями лупив дрібний пісок, надаючи шкірі дивного сріблястого відтінку, ніби пайкі наші народилися на якійсь далекій планеті, з іншими газами й мінералами.

На Логанове вітання ніхто не відповів, але він побачив, що пайкі тримаються доволі-таки безжурно.

Відомо, що вечорами піщані пайкі уважно слухають наспіви вітру й вичитують із них звісточки з Великої Пустки. Якщо є у вас хоч крапля пайківської крові, то Велика Пустка — дім душі вашої, болото-материзна, тямите? А ще піщані пайкі читають послання нічного неба, і Слово сходить на них із руху зірок. Логан знав, що зараз, коли він хоче заручитися їхньою допомогою, багато залежить від того, що вони почують у вітрі і прочитають на небі. Так уже повелося, коли маєш діло з піщаними пайкі.

Логан і Мудак спинилися за кілька метрів від лави пайкі.

— Усміхнися, Мудаче!

Мудак, як умів, вигнув пельку в якійсь подобі посмішки, вітровій притих, і на мить запанувала тиша. Верхівкою дюни пройшов сірий заєць, підвівся на задні лапи і завмер, спостерігаючи за чоловіками, — здавалося, таїна дюн криється у тій непорушній жилавій фігурці.

Так повелося, що піщані пайкі наші забобонно приписують сірим зайцям великі знання — ось тільки цю бубликів в’язочку ми прибережемо на якийсь інший, простіший день.

— Геть незлий вечір! — гукнув Логан Гартнетт.

Чи був у піщаних пайкі лідер? Був — пухкенький хлопчина, який прозвав себе Принцом Гладуном.

От він зараз і виступив наперед лави — показна постать, хоча геть юний, тут не посперечаєшся. У плечах він був завширшки, як кінь-возовик. Подейкували, що в нього вісім дружин, віком від чотирнадцяти до сорока шести, і всі як на підбір, чорноокі й тонкокості, та ще й три з них сестри, і наплодили вони двадцять двох малюків. Принц Гладун мовби збирався помахом власного члена збільшити населення пайкі.

Він зміряв очима Логана й Мудака.

Він тихо хихотнув.

Його обличчя скам’яніло — загадкове, невчитне.

— Я і я Далекозір, — сказав він.

Косички, товсті, як канати з піщаної трави, сягали Принцові Гладунові до пояса, брудні червоні вельветові штани сиділи низько й були заправлені у шкіряні чоботи, а жилетку він розстібнув, щоб усі бачили широкі голі груди, на яких чорнилом був витатуюваний оберіг.

— Шо за фігню він несе, Г.? — спитав Мудак.

— Це в них такий титул давній, — сказав Логан. — Цить, дитино.

Принц Гладун спустився до Логана й Мудака схилом дюни, як заведено у піщаних пайкі. Зблизька він виглядав ще гірше, ніж здалека.

— Це з Альбіносом я говорю, еге?

— Я Логан Гартнетт, Принце. А це — хлопчина мій, Мудак Берк.

Піщаний пайкі повільно провів рукою по своїх кісках, стиснув кулак і сардонічно торкнувся кулака Логана.

— Все норм? — уточнив Мудак.

Принц незлостиво йому посміхнувся, й Мудак опустив очі. Цікаво, а пайкі з першого погляду бачать, у кому, тіпа, є пайківська кров? Принц дав своїй обшарпаній команді знак, що можна розслабитися, ґречно оглянув Логана й підвів брови в люб’язному запитанні.

— Чи можна перекинутися тихим словом? — спитав Логан.

— То зайве, Альбіносе.

— Як так?

— Я і я Далекозір.

— Ти це вже казав.

— Я і я баче боуганський заміс.

— І що на це скажеш, Принце?

Принц Гладун сумовито похитав головою.

— Я і я носом чує, що поскубуть Альбіноса заводіяки з півночі.

— Правду кажеш, Принце.

— Я і я й так знаю, що кажу правду, — м’яко виправив його Гладун. — Бо Я і я правду відає, Тятком послану. Я і я Далекозір.

Логан примирливо спитав:

— То мій візит не став для вас несподіванкою?

— Шо нє, то нє, Альбіносе. Я й ціну назвать можу, тямиш?

Вони спустилися до пайківського табору. З темряви вигулькували жінки й діти, дивилися широкими очима: ще б пак, чужинці в дюнах. Діти піщані, звичайно, дивна порода — років до семи не ходять, а на чотирьох повзають, як ящірки, от вони з сичанням і сповзлися до Стиляг. Мудакові, правду кажучи, мурашки шкірою пішли, надто як почув дивне сопіння-стугоніння десь неподалік.

— Це що, Г.?

— Клітки з хортúцями.

— А вони правда…

— Заткнися, Мудаче!

Вони підійшли до центрального багаття табору, що палало в ямі, оточеній нагостреними палями десь от скіко заввишки, може